«Вєлікая Росія»: міфи та їх розвінчання

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 08 березня 2010 Дата публікації Перегляди: 5781
Умом Россию не понять,
Аршином общим не измерить:
У ней особенная стать —
В Россию можно только верить.

Федір Тютчев

В цих словах класика криється відповідь на запитання, чому колись мало цивілізована околиця Русі перетворилося на державу, яка свого часу контролювала півсвіту, а іншу половину тримала в стані перманентного страху. Секрет успіху простий до банальності – Росія досягла таких успіхів завдяки не військовим потугам, як здається на перший погляд, не здобуткам в галузі науки, не авторитетом в дипломатичній сфері, а завдяки обману, підкупу, шантажу і, не в останню чергу, завдяки історичним міфам про своє «православне месіанство», про свою військову силу, про правонаступність державницьких традицій Русі і т.д.
Щоби зрозуміти суть державного будівництва та зовнішньої політики РФ і щоб не боятися тиску і шантажу цієї держави, нам треба просто розвінчати для себе міфи про «вєлікую і могучую» Росію та докопатися до істини. Ми розпочинаємо серію журналістських розслідувань, під час якої сподіваємося розкрити очі української громади на те, якими були реальні передумови домінування Росії на континенті і на те, чи настільки зараз РФ є грізним і потужним гравцем, яким вона намагається себе подати.
Перша наша публікація буде присвячена історичним міфам про Росію.

Украдена спадщина

Отже, одним з основних міфів є міф про ніби то право Росії на спадщину Давньої Русі та тих державних утворень, які незабаром виникли на теренах колись могутньої східнослов’янської імперії. Уже саме по собі це твердження викликає подив. Адже в роки найбільшого розквіту Русі території московського князівства, довкола якого почала формуватися майбутня російська нація і держава, знаходилися на східних околицях і були заселені напівдикими племенами. Тим паче не зрозуміле правонаступництво Росії на історичну спадщину Великого Новгорода і Новгородської республіки, яка за своєю суттю – і ментально, і в суспільно-політичному плані – відрізнялася від деспотичного московського царства, сформованого на політичних традиціях монголо-татарів. А Олександр Невський, новгородський князь, який став переможцем в проекті «Имя России» може вважатися «русским» в тій же мірі, як, наприклад, Джордж Буш – англійцем.

Ще один міф – це міф про так зване «собіраніє русскіх зємєль вокруг Москви». Насправді, ніякого «собіранія» і близько не було. Московське царство просто нахабно загарбало прилеглі території; одних князів воно підкупило, з іншими уклало династичні шлюби, а решту просто завоювало силою як наприклад Псков і Новгород. Щодо загарбання України, то тут Москва використала таку фальшивку як «Березневі статті», які підсунула українцям замість статей Богдана Хмельницького. В угоді з Москвою українського гетьмана йшла мова про військовий союз, максимум – протекторат. При чому – лише особисто царя Олексія Михайловича, а не московської держави. Втім, російські «літописці» обізвали це «воссоєдінєнієм» двох братніх народів. Той факт, що більшість козацької старшини взагалі не присягала на вірність цареві, а рядові козаки волі б радше мати справу з турками, ніж з москвинами, російські історики свідомо приховують.

Що ж до «православного месіанства» Москви, то тут ми також маємо справу із цілковитою вигадкою. Так, руські території в складі Великого Князівства Литовського мали широку політичну автономію, а домінуючою релігією було саме православ’я. Саме на теренах наших земель вироблявся план створення коаліції християнських держав, які б мали визволити Константинополь від турків. Москва стала центром православ’я виключно завдяки обставинам – коли було створено Річ Посполиту, після чого почався масований наступ католицизму на українські землі. Та все одно Москва не мала належного авторитету в православному світі, в неї не було навіть власної церкви. І тільки наприкінці 17 ст. шляхом підкупу константинопольських церковних ієрархів, вона отримала свою патріархію, до якої силоміць втягнула й українську церкву.

«Нєрусская Россия»

Ще один з поширених російських міфів – це міф про «вєлікій рускій народ» та його звершення в галузях культури, військового мистецтва, державного будівництва тощо. Цей міф також потребує детального розгляду. Отже, по-перше, в Росії аж до 20 ст. існувало фактично два різні народи. Одним з них складався з простих селян Центральної Росії – нащадків слов’янизованих угро-фінських племен. Повсюди цих людей називали москвинами (москалями), допоки російські монархи не вигадали більш привабливу назву – великороси. Інший народ – це знать, яка складалася з вихідців з інших країн – України, Швеції, Німеччини, Грузії, Франції і т.д. Вся ця еліта мала неросійське походження, включно з монаршою династією Романових, в якій чітко прослідковується німецька лінія. Так само етнічними неросіянами були практично всі більш-менш визначні діячі часів Імперії. Наприклад, найвизначніший російський полководець Олександр Суворов мав шведське коріння, він навіть антропологічно був схожий на скандинава чи німця, ніж на мешканя Центральної Росії. До речі, вся верхівка «білого руху» часів громадянської війни була немосковською за походженням. Так, Петро Краснов був донським козаком, Врангель, Міллер – німці, адмірал Колчак мав українське і турецьке коріння, Денікін – поляк по матері, Юденич – виходець з Прибалтики, Дроздовський – українець…

Так само і в галузі літератури, живопису, музики: Чайковський – українець, Малевич – поляк, Лєрмонтов мав шотландське коріння, Пушкін – ефіопське і т.д.. Справжній ж «рускіє», до речі, національність, якої до революції не існувало і яка виникла з легкої руки більшовиків, нічого особливого за часів Імперії не створили; керівництво країни замість того, аби долучити їх до цивілізованого суспільства, лише годувало міфом про їх «непереможність» і «месіанство». Прірва між простим «русскім» народом і неросійською за походженням верхівкою ставала настільки великою, що врешті-решт обидві складові російського суспільства стали ненавидіти одне одного не менше, ніж наприклад, ісламські фанатики ненавиділи «невірних». І з цього скористалися більшовики: вони зробили ставку на населення етнічних московських земель як найменш цивілізоване, а відтак – найбільш жорстоке і безпринципне по відношенню до «класових ворогів». Красномовним прикладом є та обставина, що під час громадянської війни «білі» армії так жодного разу за 4 роки не взяли під контроль території, які колись становили московське князівство.

Міф о «Вєлікой Побєдє»

Та самий гучний міф російської історії, що є ідеологічним підпертям режиму Путіна-Мєдвєдєва, є міф про перемогу «русского народа» над німецьким фашизмом (чомусь саме так вперто називають гітлерівський нацизм російські історики та пропагандисти Кремля). На цьому міфі виховуються нове покоління російської молоді, заради існування його (міфу) виправдовуються злочини сталінського режиму, за мільярди рублів знімаються пропагандистські фільми і пишуться замовні наукові праці. Та насправді та перемога була не лише перемогою радянського народу, але й заслугою західних союзників СРСР, без підтримки яких Союз впав би перед Німеччиною ще в 1942 році.

А от те, що СРСР мало військову перевагу на початку війни, так про це ніхто не згадує. Як не згадує про те, що якби не військові прорахунку кремлівських бонз, війна не тривала б більше одного року. Знати про те, що «визвольний похід» радянської армії в Європі був потрібен Сталіну для отримання контролю над всім континентом – табу для росіян.

Вже те, що громадяни СРСР віддали в цій війні найбільше життів – за різними оцінками від 22-х до 28 млн., - ніяк не дозволяє назвати цю перемогу «вєлікой». До речі, до приходу до влади Брежнєва 9 травня взагалі було робочим днем і відзначалося без особливої помпи, офіційно ставши вихідним лише у 1965 році. Бо навіть кремлівські лідери тоді розуміли, що при тих неймовірних втратах, які понесла країна і її населення під час війни, гучно відзначати перемогу є блюзнірством.

Втім, нинішнім російським керманичам все це «до лампочки». У них мета – мати необмежену владу і контроль над ресурсами не лише Росії, але й сусідніх держав. І тому вони будуть підтримувати всі вищенаведені міфи, аби легітимізувати свою неоімперську політику в очах населення РФ.

Сергій Багряний
 
УІС