Кожна ідеологія повинна розвиватись, якщо не бажає опинитися на цвинтарі ідеологій. На цвинтарях же ідеологій, на могилах розстріляних надій, стоять хрести безлічі розстріляних відроджень… Понад сто років розвиваються та удосконалюються, перетворюючись з теорії на науку та програми позитивної практики євроатлантичні ідеології ліберально-марксистського напрямку, етно- та релігієцентричні ідеології Далекого Сходу, Індійського культурного ареалу та ісламського світу, свою неповторну ідеологію творить Латинська Америка. Розмови про „кінець історії” виявилися передчасними, на часі, швидше, „зіткнення цивілізацій”. А ідеології цих цивілізацій говорять мовами Болівара, Маркса, Бісмарка, Леніна, Кемаля, Черчілля, де Голля, Ганді, Мао, Кастро... Те ж саме – розвиватися та говорити живою мовою живого слова – має робити й ідеологія українського націоналізму, сформульована революційним проводом ОУН та Степаном Бандерою. Розвиватися мають і самі хлопці-бандерівці, українці, якщо хочуть перейти до наступного акту світової драми, а не лишитися за лаштунками сцени світової історії.
Після загибелі Степана Бандери минуло вже понад півстоліття, але навіть початків серйозної методичної наукової роботи над корпусом текстів, що називається „Перспективи Української Революції”, й досі не видно. Можна припустити, що щось робиться в діаспорі, але чи відповідає реальність діаспори реальності людей, що мешкають на теренах сучасної держави Україна – питання. Адже якщо революційна доктрина не розвивається, а тільки бродить у власних соках, якщо організація не розвивається, а тільки вовтузиться навколо колишньої слави дідів-прадідів, – отримуємо що завгодно – магічний реалізм, „помаранчеву революцію”, національно-культурну автономію, „шароварщину”, „тусовку”, „випендрьож”, ігри патріотів в демократію, сектантство, - але не рух, не ідеологію, не науку, не поезію, не революцію, не націю. А ті, хто вважають себе бандерівцями в Україні і досі шлють мільйони прокльонів Москві, завзято шукають підтримки в Європі та в Штатах, вперто не помічаючи того, як грізно над ними нависла тінь завтрашньої реальності, кандидати на пожиттєву роль вічних невдах, що чекають, коли „згинуть наші вороженьки, як роса на сонці”. Панування ж „у своїй сторонці” відсувається на невизначену перспективу, якщо не у вічність.
Вчення Бандери всесильне, тому що воно вірне, тому що воно є програмою національно визвольного руху, боротьби та національно-визвольної революції. Ті, хто вірять в інститути демократії, насаджені згори, – ті сліпі котенята. Ті, хто вірить в загальнолюдське значення Великої французької революції, мають повірити і в загальнолюдське значення „революції” помаранчевої. Ті, хто вірить в те, що „заграніца (країни Європи та США) нам поможет”, такі ж бовдури, як і ті, хто наганяє жах перед Москвою і вважає її ворогом номер один. Поки не зрозуміємо, що в українця немає ні друзів, ні ворогів, а є тільки його інтереси, будемо обирати між „воною”, „пасічником” та „проффєсором”. Між Москвою та Варшавою. Будемо завжди в ситуації „між” і ніколи в ситуації „тут і зараз”.
Тому, маємо усвідомити, що Бандера не пугало, яким лякають Москву, а перспективи української революції – не програма дерусифікації Донбасу. Бандера дає методологію та логіку того, що мусить бути українським, а до московського імперіалізму, з яким боровся Бандера, маємо додати імперіалізми Європи, Китаю, США – список можна продовжувати й далі – з якими доведеться боротись вже сьогодні.
Сильні спільноти не виникають за першої ж забаганки: побудова спільноти, в нашому випадку - української нації, питання навіть не часу, а титанічних зусиль і супертехнологій. Повторюся, що до наступного акту світової драми перейдемо лише тоді, коли запропонуємо загальнолюдські цінності української закваски, а не орієнтуватимемося на чужинські програми демократії, лібералізму, комунізму, Третього Риму тощо. Вони сказали своє слово, тепер – слово за нами. Як саме має говоритися в світовій поліфонії українською мовою, написано в книзі „Перспективи Української Революції”, автор Степан Бандера; що саме українською мовою має говоритися в світовій поліфонії – залежить лише від тих, хто наважиться говорити. Коли ні, поліфонія збідніє на один тон, а от чи стане саме їй від того гірше – питання не наше.
Андрій Гордієнко