25 лютого 1871р. народилася видатна українська поетеса Леся Українка (Лариса Косач-Квітка)

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 26 лютого 2010 Дата публікації Перегляди: 13580
Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала!
Не бійся досвітньої мли, —
Досвітній вогонь запали,
Поки ще зоря не заграла!

Леся Українка (Лариса Косач) народилася в сім'ї, яка лишила помітний слід в українській історії. Рід батька — Петра Косача — походив із Герцеговини, були в ньому й польські шляхтичі, й козацькі сотники, й російські чиновники. Петро Антонович навчався в Петербурзі, а 1864 р. закінчив юридичний факультет Київського університету. Все життя служив у відомстві у селянських справах. Брав активну участь у діяльності "Старої громади", обирався повітовим маршалком, головою З'їзду мирових засідателів. Мати — письменниця і громадська діячка Олена Пчілка (Ольга Драгоманова), сестра українського мислителя і політичного діяча Михайла Драгоманова, була нащадком грека-перекладача (драгомана) часів Богдана Хмельницького.

Народилася Леся Українка 13 (25) лютого 1871 р. у Новограді-Волинському. Сім'я була великою, Леся Українка мала двох братів (Михайла, Миколу) і трьох сестер (Ольгу, Оксану, Ісидору). Дитинство та юність вона провела здебільшого серед природи. З дитячих років її захоплювали давні обряди, веснянки, народні дитячі ігри, щедрівки, мелодії і тексти яких вона запам'ятовувала і записувала.

Значний вплив на становлення світогляду поетеси справили М. Драгоманов та найближчі друзі її батьків — М. Лисенко й М. Старицький.

З університетських часів Драгоманови-Косачі, Лисенки і Старицькі намагалися жити в Києві по сусідству. Леся називала цю співдружність "наші Сполучені Штати". Саме тут збиралися ті, кому дорога була національна ідея: тут готувалися перші хорові програми Лисенка, в цьому колі ставилися перші українські спектаклі, тут палко обговорювали новини української культури і нагальні проблеми політичного життя. З цього кола національна ідея поширювалася по всій розділеній двома імперіями Україні, згуртовуючи народ, який століттями намагались позбавити державницького й національного самоусвідомлення.

Перший вірш Лесі Українки — "Надія" — співчуття дев'ятирічної дівчинки засланій до Сибіру родичці. Один з останніх — "Казка про Велета" — полум'яна віра смертельно хворої поетеси в те, що сплячий Велет-народ прокинеться й розірве кайдани рабства...

Між цими двома поезіями — мученицьке, героїчне, наповнене щастям творчості й недосяжним коханням, далекими подорожами й виснажливими хірургічними операціями життя.

Іван Франко писав про Лесю Українку: "З часу Шевченкового "Поховайте та вставайте" Україна не чула такого сильного, гарячого і поетичного слова. Мимоволі думаєш, що ця хвора, слабка дівчина чи не єдиний мужчина на всю новочасну соборну Україну".

Зрісши в середовищі, близькому до народовольців, Леся Українка в молоді роки стає учасницею соціал-демократичних гуртків, займається перекладами й популяризацією соціалістичної літератури, чому сприяє її дружба з С. Мержинським. Цими ідеями пронизані її численні вірші, які стали гаслами епохи:

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала!
Не бійся досвітньої мли, —
Досвітній вогонь запали,
Поки ще зоря не заграла!

Майже вся творчість Лесі Українки, особливо її драматургія, є своєрідним дослідженням образу борця за свободу і справедливість — у різні часи (від біблійних і античних до XIX — початку XX ст.), у різноманітному середовищі (Рим, середньовічна Європа, американські першопоселенці, українські робітники й селяни).

Лесю захоплював образ Прометея ("Fiat nox!", "Божа іскра", "Неофіти") як символ героя, що повстав проти тирана. Вона ототожнювала з ним життєвий подвиг М. Драгоманова, який, не бажаючи бути рабом, став вигнанцем і своїм прикладом підіймав на боротьбу інших... Тими настроями породжені два цикли "Невольничих пісень", "Сльози-перли", "Мелодії", "Ритми", присутні вони і в інших циклах, навіть у далеких подорожах не покидають поетесу ("Подорож до моря", "Кримські відгуки", "Кримські спогади", "Весна в Єгипті").

Студента Київського університету Н. Гамбарашвілі, котрий квартирував у Косачів і їздив на канікули додому в Грузію, Леся Українка якось попросила привезти їй кавказький кинджал. Дружній дарунок став для поетеси символом мужнього войовничого Слова.

Водночас Леся Українка — найтонший лірик. Але її ліризм особливої якості — невіддільний від її страждання, просякнутий постійним усвідомленням неможливості для неї звичайного людського існування і звичайного щастя. Поетеса, яка тонко розуміє і відчуває духовний світ людини, створила надзвичайні ліричні шедеври, у яких поєднуються твердість волі, ніжність і філософське осмислення буття.

Композитори багатьох поколінь, починаючи з М. Лисенка, писали романси на її вірші. На сюжети її поем і драм з'явились опери й балети, теми дали життя багатьом симфонічним і камерним творам...

Леся Українка змалку захоплювалася малюванням і музикою. Але хвороба назавжди поклала край її мріям про музичну освіту. Змушена місяцями лежати в ліжку, дівчина не могла системно вчитись. Але доля подарувала їй неординарний розум, виняткову обдарованість, залізну силу волі й невтомне прагнення до знань. Ерудиція Лесі Українки в найрізноманітніших сферах — від літератури до філософії, від економіки до всесвітньої історії — вражала всіх, хто спілкувався з нею. Вона виявляла величезний інтерес до історії, поезії і культури. Дев'ятнадцятирічною написала для молодших сестер підручник "Стародавня історія східних народів".

Вражає широчінь Лесиної творчої фантазії. З дивовижним відчуттям життя чужих народів і далеких епох Леся Українка втілювала фантастичний світ середньовічного лицарства ("Ізольда Білорука"), захоплювала читача образами сербського народного епосу ("Віла-посестра") і напівміфічними героями Туманного Альбіону ("Роберт Брюс — король шотландський", "Вересковий мед").

Бувши в Болгарії (1894—1896) вона збирала народні бувальщини й легенди, знайомилася з болгарським народним мистецтвом. Вимушені поїздки на лікування до Єгипту, Греції, Німеччини, на Чорне, Балтійське, Середземне і Мармурове моря — усе надає її творам неповторного й напрочуд правдивого колориту далеких країв.

Леся Українка знала багато мов: давні романські й германські, польську, чеську, болгарську та ін. Мовна характеристика персонажів її творів так само індивідуальна, як і національна.

Виходячи насамперед з усвідомлення української культури як європейської, Леся Українка багато часу присвячує перекладам. Певним чином це теж політична діяльність — адже публікація і виконання літературних та драматичних творів в українських перекладах у Російській імперії неодноразово заборонялися. Саме Леся Українка та її друг і соратник по гуртку "Плеяда молодих українських літераторів" Максим Славинський першими переступають цей поріг: у 1893 р. виходить у їхніх перекладах з німецької "Книга пісень" Генріха Гейне. Видана у Львові за сприяння І. Франка, ця тоненька книжечка стає загальноукраїнською подією.

Серед творів, які перекладає Леся Українка, — староєгипетська лірика, давньоіндійська "Рігведа", поеми Гомера, поезії Г. Гейне; В. Гюго, В. Шекспір ("Макбет"), Дж.Г. Байрон ("Каїн"), Данте ("Пекло"), Ада Негрі, М. Метерлінк, Г. Гауптман, А. Міцкевич, М. Гоголь, І. Тургенєв, С. Надсон.

М. Рильський, якому в юності пощастило спілкуватися з Лесею Українкою, писав: "Багато було розмов про так званий екзотизм Лесі Українки, про те, що теми своїх творів вона брала з давньогрецького життя, з життя християн перших сторіч, писала про давній Єгипет, Вавилон, про північноамериканських пуритан. До деякої міри праві ті, хто стверджує, що Леся Українка переносила дію своїх п'єс у віддалені епохи і чужі країни, рядила своїх героїв у "екзотичні" костюми з цензурних міркувань".

Ця теза має вагомі підстави. Варто пригадати останню п'єсу Лесі Українки "Оргія", герой якої, грецький поет Антей, повстає проти римлян, засуджує претензії "обраного" народу на всесвітнє панування. В такий спосіб Леся Українка декларує позицію щодо становища України та її культури в царській Росії. Прикметно: як і більш рання "Бояриня", "Оргія" довгі роки була негласно заборонена радянською цензурою. Апологети більшовицької ідеології знаходили "націоналістичні й опортуністичні" мотиви навіть там, де їх і близько не було. Приміром, "Лісову пісню" звинувачували в антирадянській пропаганді на тій підставі, що "Мавка не хоче жати жито, коли увесь радянський народ бореться за сім-десять мільйонів пудів сталінського хліба" — ось до якого абсурду доходила їхня критика!

"Але цим (оглядкою на цензуру) справа, на наш погляд, не вичерпується, — писав далі М.Рильський. — Достатньо уважно прочитати її ремарки хоча б до драми "Руфін і Прісцілла" та до драматичної поеми "Адвокат Мартіан", достатньо пригадати, з якою старанністю описує поетеса побутові риси середньовічної Іспанії в "Камінному господарі", аби визнати, що вона знаходила прямий пізнавальний і повчальний інтерес у відтворенні життя, такого далекого за зовнішніми ознаками від сучасності, яка її оточувала".

Такий метод давав широкий простір для художньо-філософських узагальнень. Проекція на сучасність прихована в більшості творів Лесі Українки, особливо у драматургії.

Надзвичайно широка ерудиція Лесі Українки дає їй змогу вільно оперувати біблійною тематикою ("На полі крові", "Одержима") й темами європейської літератури ("Камінний господар"), пропонуючи власне прочитання "вічних" сюжетів. Так, нічого не змінюючи у традиційному характері Дон Жуана, вона пропонує незвичне тлумачення відомого сюжету, закладає в основу драми складну соціальну думку.

В одному з листів Леся Українка так пояснювала ідею своєї п'єси: "Драма... зветься "Камінний господар", бо ідея її — перемога камінного, консервативного принципу, втіленого в Командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки — донни Анни, а через неї — і над Дон Жуаном, "лицарем волі".

Інтереси Лесі Українки різноманітні й завжди знаходять професіональне втілення. Це сповна стосується її фольклористичної діяльності. Образний світ української міфології, який полонив її душу в ранньому дитинстві, втілився наприкінці життя у драмі-феєрії "Лісова пісня". Інтерес до народної пісні, думи, кобзарства з аматорського переріс у науковий. З кінця 80-х вона знайомиться зі спеціальною фольклористичною літературою і починає записувати не тільки тексти, а й мелодії народних пісень. Перші записи робить Леся Українка разом із сестрою Ольгою в селі Колодяжному (Волинь) у 90-х роках. Записував народні пісні й Лесин брат Михайло.

Дізнавшись, що І. Франко має намір видавати фольклористичний часопис, поетеса 11 жовтня пише йому про те, що береться упорядкувати свої обрядові записи й хоче просити М. Лисенка відредагувати записані мелодії для публікації. З дозволу Лесі Українки Лисенко опублікував у своєму збірнику "Молодощі" народні пісні й дитячі ігри, зібрані поетесою та її чоловіком — етнографом Климентом Квіткою. В архіві композитора збереглися записи 30 пісень, зроблених із голосу Лесі Українки. Багато пісень з її голосу записав у різні роки й К. Квітка.

Леся Українка збирала фольклор на Полтавщині, Волині, в Карпатах, де лікувалася й відпочивала у своєї подруги — письменниці Ольги Кобилянської. Тут, у Буркуті, вона і К. Квітка зустрічалися з І. Франком, який спеціально відвідав їх, аби познайомити з піснями свого краю.

Водночас Леся Українка і її чоловік підготували до видання дві збірки записів народних пісень.

Величезною заслугою Лесі Українки як організатора, фольклориста і спонсора є запис 1908 р. на фонограф західноукраїнським музичним етнографом Філаретом Колессою кобзарських дум і народних пісень. Ф. Колесса проводив записи на Полтавщині. Фонограф надав художник Опанас Сластіон, котрий сам чудово грав на бандурі і знав кілька дум. Пізніше на тому ж фонографі Леся Українка і К. Квітка записали частину репертуару найвідомішого кобзаря з Харківщини Гната Гончаренка. Свою роботу — 19 паспортизованих валиків і коментар до записів — вони надіслали Ф. Колессі.

Окремо слід сказати і про музичний додаток до "Лісової пісні", в якому Леся Українка наводить 16 волинських народних мелодій з точною вказівкою, де і яку з них грає на сопілці Лукаш.

Кожне з численних видань творів Лесі Українки (не кажучи про спеціальні літературознавчі дослідження її творчості) містить більш-менш докладну її біографію та огляд доробку. Причому — залежно від часу видання — позиції дослідників і коментаторів значно розходяться у визначенні характеру її обдарування; у тому, де повніше розкрився її талант — у поезії чи драматургії; хто головний герой її творчості: повсталий Прометей, митець, що виборює право власного голосу у ворожому суспільстві, чи жінка, котра відстоює своє право на незалежність і щастя; нарешті — про те, що ж є вершиною творчості Лесі Українки?

Але над усією спадщиною сяє твір, написаний менш ніж за рік до смерті, а виданий уже посмертно. Це драма-феєрія "Лісова пісня" — шедевр, який, поєднавши фольклорність і філософічність, набув загальнолюдського звучання, у якому злилися найтонше, наймелодійніше поетичне слово й жорсткі моральні принципи, за якими Леся Українка будувала своє життя.

Ще 5—8 липня 1913 p., прикута до ліжка, Леся Українка диктує матері зміст драматичної поеми "На передмістю Александрії". А 19 липня, далеко від Батьківщини, у грузинському містечку Сурамі, між першою і другою годинами ночі Лесі не стало...

Поховано її в Києві на Байковому кладовищі 26 липня, поруч із рідними. На вулиці П. Саксаганського, 97 (де в 1899—1910 pp. мешкала поетеса) відкрито Літературно-меморіальний музей; крім того, її музеї існують у Ялті, Сурамі, Колодяжному, Новограді-Волинському.

 

Краса України, Подолля!
Розкинулась мило, недбало!
Здаеться, що з роду недоля ,
Що горе тебе не знавало!

Онде балочка весела,
В ній хороші, красні села,
Там хати садками вкриті,
Срібним маривом повиті,
Коло сел стоять тополі,
Розмовляють з вітром в полі.

Хвилюють лани золотії,
Здається, без краю, - аж знову
Бори величезні, густії,
Провадять таємну розмову.

Он ярочки зелененькі,
Стежечки по них маленькі,
Перевиті мов стрічеки,
Збігаються до річечки,
Річка плине, берег рвучи,
Далі, далі попід кручі…

Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, небдало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!..

 Леся Українка