Рідна мова і національна ідентичність
... Не навчати народ рідної мови означає не дозволяти розвиватися думці народній, усім духовним силам народу... Якщо ж почнемо вчити народ не його мови, а навіть спорідненої, найближчої, то зробимо ще гірше: ми спотворимо самостійний розумовий розвиток народу, ми спотворимо всю духовну природу його.
М. Драгоманов, Л. Кучинська-Драгоманова
Народ, що відмовляється від своєї мови, відмовляється від самого себе, а та частина народу, яка міняє мову, робить тим самим рішучий крок до зміни національної належності.
Йоган Лео Вайсґербер
Ті вчені-нефілологи, а точніше, публіцисти, які намагаються довести несуттєвість мови як атрибуту нації, здебільшого наводять два приклади: євреїв і ірландців,– що зберегли себе як нації, хоча буцімто не вберегли своїх рідних мов. Не будемо говорити, що це, м'яко кажучи, не зовсім відповідає, а насправді, зовсім не відповідає дійсності, розглянемо поки що поняття рідної мови загалом.
Етимологічно вираз "рідна мова" прозорий: рідна мова – це мова роду, отже, і народу, до якого людина належить кровно і духовно. Це мова, якою до людини промовляє її народ. Слово "рідна" того ж кореня, що й слово "природна".
Рідну мову людина "впорядковує" собі ціле своє життя: вона не отримує її у вигляді зручного словника – слова, пише Й. Л. Вайсґербер, прилітають до неї роз'єднаними сторінками.
Вивчаючи рідну мову, людина одночасно засвоює поняття, якими користується її інтелект. Як член спільноти вона формує своє інтелектуальне бачення світу не на основі самостійного опрацювання своїх переживань, а в рамках закріпленого в поняттях мови досвіду її мовних предків. Безмежно багатий і розмаїтий реальний світ у мові спрощується, категоризується – перетворюється у невелике число категорій; наприклад, назв кольорів у мові незрівнянно менше, ніж існує кольорів у природі. До того ж різні мови неоднаково категоризують світ. Так, в англійській мові, на відміну від української, не розрізняються синій і голубий кольори – для них у цій мові є лише одна назва. У деяких африканських мовах існують тільки дві назви для всієї гами кольорів: "сухий" і "вологий" колір. (Порівняйте наші "теплі" і "холодні" кольори).
Людина виростає в середовищі рідної мови, "зростається" з нею: вміння говорити рідною мовою стає для людини таким же натуральним явищем, як уміння дихати, ходити, їсти. Людина стає співносієм мови. І хоча від окремого індивіда доля мови не дуже залежить, однак мова доти залишається живою, доки існує спільнота носіїв, що вивчають її і користуються нею як рідною.
Тому рідна мова є основою існування спільноти, це ланцюг, що поєднує нинішнє покоління з минулими і майбутніми, єднає людей у просторі. У живій мові процес "світотворення", "омовлення" світу не припиняється: кожне покоління робить до нього свій внесок, залишає у ньому сліди свого перебування на світі. Засвоюючи рідну мову, людина тим самим засвоює і закріплені в ній уявлення про світ, ставлення до нього, способи мислення тощо. "Люди,– писав відомий американський учений Едвард Сепір,– живуть не тільки в об'єктивному світі або в світі соціальної діяльності, як звично говориться, але й значною мірою залежать від мови, якою користується суспільство. Неправильно вважати, що людина пристосовується до дійсності без допомоги мови і що мова є просто випадковим засобом для виконання завдань комунікації або мислення. Суть у тому, що "реальний світ" значною мірою несвідомо формується на основі мовних навичок спільноти. Ми бачимо, чуємо і сприймаємо дійсність органами чуттів саме так, а не інакше, тому що мовні навички суспільства визначають наперед можливість інтерпретації дійсності". Мова є частиною соціального середовища, в якому формується і в якому живе людина.
Позаяк мовним навчанням і вихованням у ранньому віці дитини займається мати, то в деяких мовних спільнотах закріпився відповідний термін. Наприклад, німці вживають вираз "Muttersprache" ("Mutter" – "мати", Sprache – "мова"). Як поетичну назву уживають вираз "материнська мова" й українці.
Проте поняття "рідна" і "материнська" щодо мови не завжди збігаються. У багатьох етносах, які через різні обставини вимушені користуватися двома, іноді трьома чи навіть чотирма мовами, матері не завше розмовляють із своїми дітьми рідною мовою, "адже поняття "рідна мова" не ідентичне з поняттям "мова повсякденного вжитку (або мова, найчастіше уживана)". Коли йдеться про євреїв, то, хоча вони протягом століть розмовляли арамейською, сірійською, ладино, ідишем, російською та ін.,– справжньою рідною мовою для них завжди був іврит. У парадигмі мов, якими користувалися євреї стародавнього світу, середньовіччя, нового і новітнього часу, ця мова мала найвищий престиж. "Молитви, встановлені, приписані Законом, на відміну від самостійних звертань до Всевишнього, повинні читатися давньоєврейським івритом, оскільки він – єдина мова, яку мудреці Талмуду вважали підходящою для вираження найпотаємніших почуттів єврея, його сподівань і надій".
Єврейські матері могли й не знати івриту, позаяк вивчення священних книг – обов'язок хлопчиків, а навчання – обов'язок батька.
Через різні обставини й причини є поширеним явище, коли з материнських уст українські діти чують не рідну, а чужу мову. Проте об'єктивно рідною для них залишається мова їхнього народу – українська мова. Її рідність виявляється у пісні, у казці, у віршах Тараса Шевченка, у мовленні їхніх сільських родичів, а головне – у їхній ментальності... Чужа ж мова з уст їхніх матерів – це мовленнєвий сурогат, мова-замінник, яку мати дитини чи свого часу її бабуся почала вживати під тиском обставин. Адже ніколи в нормальних умовах народ добровільно від своєї мови не відмовляється, бо це, як писав Йоган Лео Вайсґербер, означає відмовитися від самого себе.
Коли материнська і рідна мови у людини не збігаються, коли вони є різними, то перейти від першої до другої не легко. Треба перебороти світ емоційної пам'яті – світ дитинства, золотого, райського віку в житті людини. Зробити це можна зусиллями волі на основі розумового аналізу. Звичайно, все це спрощується і полегшується, коли людина перебуває в рідномовному оточенні. Відомо, що навіть глухонімі, які після вдалого лікування отримали можливість чути й говорити, тривалий час продовжують користуватися жестово-мімічною мовою, бо звукове мовлення викликає у них дискомфорт. Подібно і сліпі, що прозріли, мусять доволі довго адаптуватися до нових можливостей орієнтації у світі.
У статті під прикметною назвою "Двоязичність і дволичність?" Іван Франко писав: "Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої, і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу? Практик, утилітарист, не задумуючись ані хвилини, скаже: пусте питання! Мова – спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можливість комунікувати з більшим числом людей. А тимчасом якась таємна сила в людській природі каже: "...ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так, як не можеш замінитися з ким іншим своєю шкірою". І чим вища, тонша, субтельніша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна". Узявши для прикладу двох геніальних українців – Миколу Гоголя і Тараса Шевченка,– Франко відзначає, що "заворот голови, внутрішнє роздвоєння, чорні сумніви і упадок у дебрі містицизму", які спіткали Гоголя, своєю причиною мали, зокрема, "відчуження геніального українця від рідної мови та його болюча внутрішня трагедія, якої відкриття завдячуємо пані Єфименковій". Коли ж від рідної мови відходять цілі соціальні верстви чи цілі ареали, то це не може мати негативного впливу на їхню духовність, їхню моральність, адже, за словами М. Драгоманова, мова – це спосіб морального зв'язку між людьми.
Значення рідної мови розуміють не тільки представники народів, майбутнє яких під загрозою, а й нації, що не мають підстав переживати за свою долю. "Не може бути нічого гіршого для народу, як втрата або викрадення в нього його рідної мови,– пише Ервін Шарґафф.– І не завжди вина в цьому руйнівників і загарбників: це може бути й форма самокалічення. Хто зрікається минулого, губить своє майбутнє. Для мене велике минуле будь-якого народу становить виключно його мова, а не криваві, нехай і переможні, битви його історичного календаря, навіть якщо вони відіграли важливу роль". Цитовані рядки викликані роздумами над майбутньою долею націй, що об'єднуються у "Сполучені Штати Європи": що буде з їхніми вітчизнами, батьківщинами, рідними мовами? Зіставляючи майбутню Європу зі Сполученими Штатами Америки, Е. Шарґафф пише, що в останніх можна навчитися, зокрема, того, "скільки губить той, хто змушений відмовитися від рідної мови". Німецький автор не вірить у те, що "не йтиме мова про мову, коли в кишенях задзеленчить екю", бо "найкраще будь-який вислів можемо підшукати і сприйняти лише в нашій "природній" мові, без якої неможливе існування справжньої літератури".
Е. Шарґафф говорить про "справжню літературу" – мистецтво слова, одну з найважливіших і наймасовіших ділянок культури, саме з нею пов'язуючи минуле, батьківщину, рідну мову – те, що забезпечує національну ідентичність і без чого нема народу, нема нації, а є населення, є біороботи, що, можливо, мають розум, але позбавлені душі. "Велика бо сила в простому народному слові і в простій народній пісні, і тайна цієї сили – в людських серцях, а не в людському розумі",– писав Пантелеймон Куліш. У цьому одна із загадок стихійного націоналізму та етноцентризму.
Націоналізм звинувачують у тому, що він ґрунтується винятково на почуттях, навіть на інстинктах, що він являє собою різновид поетичної свідомості, рід поезії, що активно втручається в життя. Доля правди у цьому є. Хіба може бути людина людиною без почуттів, зокрема без тих, що асоціюються з реаліями, до яких звично додається означення з коренем "рід-": "рідна мати", "рідна земля", "рідний край", "рідний народ", "рідна мова" тощо?
Звичайно, є люди і без таких почуттів, люди, котрі вважають, що єдина реальність (отже, і єдина вартість) – це людина, а рід, народ, нація – це поняття, що існують тільки у головах людей і позбавлені фізичної реальності. Таке думання є основою індивідуалізму й егоїзму з гіпертрофованими вимогами прав особи, хоча права особи – це справді абстракції, породження розуму.
Що ж до народу, нації, то їхня реальність не вимагає доведення так само, як існування мов, за якими відбувається ідентифікація людей у межах цих спільнот, мов які є атрибутами цих спільнот, невід'ємними складниками їх єства, а значить, і єства тих, що до спільнот належать.
Означення "рідна" у виразі "рідна мова", на відміну від сполучень "рідна мати", "рідна кров" тощо, має метафоричний зміст – це епітет. Але від того воно не поступається сутнісним сенсом, бо без мови, що ріднить людей, поєднує "і мертвих, і живих, і ненароджених" у часі і просторі, не може бути етнічних МИ – найуніверсальнішої форми структурної організації людства.
Один із найбільших світових авторитетів у мовознавстві XX сторіччя Й. Л. Вайсґербер "мовну спільноту" як природну форму об'єднання людей (він називав її народом) ставив вище за расу, націю і державу. На його думку, мовне, тобто природне, розчленування людства вище за своєю вартістю від державного настільки, "наскільки принципи духу необхідно піднести над принципом влади". Отже, в світі не повинно бути ніякого насильства на мовному ґрунті, пригнічення мовних меншин, мовного імперіалізму.
Як неогумбольдтіанець, Й. Л. Вайсґербер був і неоромантиком. Тому для нього нація – це лише "політична спільнота", хоча насправді нація – це природна спільнота, яка себе політично усвідомлює, а тому змагає до державної самоорганізації, аби захистити і зберегти свою природність, зокрема, один із найважливіших природних атрибутів – рідну мову, без якої затратиться ідентичність і, як наслідок, зникне спільнота.