Святослав Липовецький: «Функція СУМу – плекати лідерів»
Майбутнє і молодь – поняття нероздільні. Піклуючись про виховання підростаючого покоління, свого часу наші батьки, а тепер і ми, прагнемо, зокрема, якщо можна так сказати, інвестувати у власну належну старість. Отже, як зацікавити молодь, згуртувати та спрямувати на служіння інтересам держави. Яку роль у цьому відіграють громадські організації? Про це ми говоримо з лідером Спілки Української Молоді в Україні Святославом ЛИПОВЕЦЬКИМ.
Пане Святославе. Абревіатура вашої громадської організації - СУМ, чи не сумують сумівці, вибачте за тавтологію?
Ми говоримо, що «В СУМі не сумно» і «Було б сумно без СУМу». У 1925 році, коли була створена організація, їй дали назву Спілка Української Молоді. Всіх чільних діячів було засуджено у Харкові на процесі СВУ-СУМ й згодом вони загинули на Соловках.В 1948 році на Тернопільщині в селі Кошляки було створено організацію, яка проіснувала три роки, по 1951 рік. Її організували 5 юних хлопців, яким було по 15 років. І чому вони взяли цю назву, СУМ? Тому, що вони дізналися про цей процес, який більшовики зробили публічним. І вони так були захоплені тим, що була підпільна організація в Радянському Союзі, що теж взяли собі цю назву, СУМ. І коли в 1946 році в діаспорі намагалися відновити організацію для молоді, то теж вирішили, щоб це був СУМ – бо це уже була не просто назва молодіжної організації, це була молода кров, яку пролили за самостійницькі ідеали.
Я не знаю, чому попередники в 1925 році взяли цю назву, але потім з’являлися ряд структур, які створювались і брали назву СУМ. І тому ми сьогодні говоримо, що було би сумно без СУМу для нас, сумівців принаймні.
Починаючи з якого віку можна приєднатися до СУМу?
Ми за правильником маємо таких 4 категорії, але зараз все змінюється. Це є молодше юнацтво від 6 до 12 років, старше юнацтво – від 12 і до 17-ти. З 18 і до 50 це є дружинники, і після 50 і пожиттєво це є сеньйори. І в нас уже з’явилась категорія «суменята», які молодші від 6 років – як правило діти сумівців, які теж потребують певної уваги, особливо в час табору, коли батьки виховують інших дітей.
Зрозуміло, вік не є перешкодою, головне в душі завжди залишатися молодим. Цікаво, які проекти реалізує СУМ і на що вони спрямовані?
Для нас є принциповий момент послідовності і концептуальності проектів. Тобто для нас важливо, щоб проект міг тривати постійно. Наприклад, ми щотижня маємо сходини з дітьми, з юнацтвом. Це є програми, де вони якусь історичну тему обговорюють, вивчають пісні, проводять ігри, отримують завдання, які вони повинні виконати. Це триває упродовж року щотижня. А влітку ми проводимо великі всеукраїнські табори, куди приїздять найактивніші діти. Ми маємо спеціалізовані таборові програми, як правило двотижневі для дітей. Тут є й фізичний розвиток, інтелектуальний, певні психологічні, емоційні моменти.
Коли ми говоримо про наші проекти, для нас важлива оця послідовність, що ми дітей, яких беремо зі школи, з вулиці, впродовж кількох років виховуємо і в кінці маємо результат. Нас не цікавить проект заради проекту. Коли одноразово щось робиться, то потім важко відслідкувати який результат з того всього. Ми можемо бачити такий спалах, але ефекту глибшого не можна осягнути.
Ми проводимо і зимові табори, це для дорослих, але літні табори відбуваються в різних формах. От, скажімо, цього року ми мали 5 таборів. Ми мали табори для виховників, які займаються юнацтвом тижневі, двотижневі для дітей молодшого і старшого віку, і мали дуже цікавий проект, він називався „Іди за мною!”. Це мандрівні табори. Одна група мала сплав по Збручу і Дністру, друга група їхала на велосипедах і третя йшла пішки. І в кінці ці три табори зійшлися в Хотині (Чернівецька область), там велика фортеця, де в 1621 році відбувся великий бій з турками, які йшли на Європу. Ми мали зустріч біля фортеці, і потім переїхали на день в Кам`янець-Подільський. Це був дуже вдалий проект. Це були табори імені Мазепи, імені Петлюри та імені Бандери.
Думаю, на таких проектах може будуватися позитивний досвід. Що цікаво, він повністю самоокупний, тобто учасники табору самі платили повну вкладку. Ну і ще такий цікавий нюанс. Думаю, що ми єдина організація, в якій виховники, які займаються з дітьми влітку, самі платять вкладку за це. Тобто в інших організаціях чи в державі так заведено, що ці виховники отримують платню, а в нас оплачують собі самі дорогу і перебування.
Пане Святославе, наскільки сьогодні взагалі молодь активна і як саме досвід, отриманий під час роботи у громадській організації, надалі впливає на кар’єру?
Дещо неоднозначне ставлення до самого громадського руху. Тому що, за статистикою, він охоплює до 2 % молоді. Але, думаю, це навіть дещо завищені показники. Я думаю, що функція громадської організації – це є творення такого ядра лідерів, які можуть в різних середовищах діяти. Я наведу такий елементарний приклад зі свого життя. Коли був головою осередку СУМ в Тернополі, то у 2005 році мене запросили до обласної адміністрації на нараду з молодіжної політики. В тому залі знаходилось приблизно 30 осіб – чиновників керівної ланки. Що мене здивувало, що 4 з них були сумівці з Тернополя, які вже стали начальниками різних управлінь: обласного, районних. І це були люди до 30 років.
Наш осередок не був чисельним - десь 30-50 осіб, але важливий факт, що він виплекав людей, які в різних районах прийшли відповідати за молодіжну політику. Функція молодіжних організацій, молодіжного руху, що він може творити провідників. Тобто ми не маємо зараз чисельних структур в Україні, щоб дійсно були масовими національними організаціями. Але важливим є вплив, який вони будуть мати на громадськість, на місцеву політику і державу.
Чимало громадських організацій є в Україні, а ось чи проводять вони якісь спільні заходи?
Перш за все, для мене важливий момент координації, тому що впродовж останніх 19 років, коли існує держава, розвинулось багато організацій, які себе створили, які стали на ноги. І зараз є важливою координація, щоб мати більший ефект нашої спільної діяльності. Скажімо, ми робимо завжди в листопаді, коли згадується про жертв Голодомору, акцію „Сопричастя”. Вона полягає в тому, що 33 години, тобто символічно до 1933-го року, ми організовуємо голодування. Людина приймає для себе таке добровільне рішення відмовитися від їжі і молитвою згадати тих людей, які загинули. Це сопричастя, співпережиття того, що відбулося. Для нас позитивно, що є дуже багато організацій, які підключаються і які беруть участь в цьому заході. Багато різних людей з різних країн нам пишуть, що вони до цього приєднуються.
Пане Святославе, а що Вас найбільше захоплює під час роботи з дітьми, молоддю. Можливо, СУМ має свої методики і напрацювання, котрі зацікавили б інші організації?
Найбільше захоплює той момент, що працюючи з дітьми чи молоддю ти швидко можеш бачити результат своєї праці. Наприклад, якось на таборі ми мали дітей з Донеччини, так вони потім нам писали, що ще впродовж двох місяців між собою розмовляли тільки українською мовою, організовували українські дискотеки, все інше. Але проблема в тім, що це було тільки два місяці. Бо якщо цього постійно не підтримувати, то потім вони все-одно розчиняються в своєму середовищі: школі, вулиці і так далі.
У 2006 році одна обласна адміністрація запропонувала нам провести оздоровчий табір. Це зміна 18 днів із 130 дітей, для яких треба було провести табір за нашою сумівською методикою. Це було для дітей несподівано, бо вони їхали, як завжди, розважатись, відпочивати, нічого не робити. І ми їм влаштували програму від збірок ранкових, де там певні церемоніальні речі, від шикування, виконання гімну, молитви до занять. Після обіду спортивні змагання і мистецькі заходи. Увечері вони теж мали самі підготувати програму. Це тривало 18 днів. І ми бачили колосальну зміну дітей, які в принципі не були до цього підготовлені. Бо варто брати на озброєння подібні програми і підготовку виховників, щоб працювати в цих оздоровчих закладах. В Україні нині витрачаються десятки чи сотні мільйонів на оздоровлення дітей, але в них надзвичайна проблема із змістом виховних програм. І це одна з тих речей, які б мало взяти на себе Міністерство освіти.
Власне, напрошується запитання: а яка роль відповідних міністерств, тобто державних інституцій, які покликані відповідати за виховання молоді. Як співпрацюють громадські організації з ними і чого, на ваш погляд, найбільше бракує у цій співпраці.
Різні міністерства по-різному реагують. Зараз ми маємо дуже позитивний приклад у Міністерстві освіти. Те, що зробив Вакарчук, скажімо, із впровадженням української мови, з патріотичним вихованням, це дуже багато. І це видно по реакції політичних опонентів, які вже не раз ставили питання про його відставку. І ми зараз вважаємо, що найкраща динаміка у Міністерстві освіти. Щодо Міністерства молоді, то ситуація неоднозначна. По-перше, фатум, що Міністерство не тільки молоді, але ще й спорту. Фінансування на спорт, наприклад, не порівняно більше. Так виходить, що молодіжні питання знаходяться на певному маргінесі. Політика тут дуже неоднозначна. З одного боку, реалізуються чи приймаються певні програми, але дуже важко вивести з них результат. Скажімо, була прийнята концепція національно-патріотичного виховання. Це вже є плюс, бо цього не існувало упродовж багатьох років. Але щодо втілення, то зараз важко прогнозувати.
Взагалі прогнозувати в наш час складно. За умов нестабільності руйнуються найоптимістичніші проекти. Можливо, потрібно створити нову структуру, яка б безпосередньо займалася цими питаннями?
Дуже важливо мати Центр патріотичного виховання на всеукраїнському рівні. Питання вже підіймалося, в багатьох документах задекларовано. Але в будь-якому випадку цього немає, але має бути інституція, яка б готувала програми для тих самих оздоровчих закладів, для студентів вузів, які будуть проводити ті речі. Центр мав би готувати й пропозиції щодо інформаційної політики. Наприклад, немає жодного потужного видання для української молодої людини. Сьогодні є намагання Церков видавати журнали для дітей молодшого віку, маємо сумівський журнал «Крилаті», але для студентів в принципі немає видань, які б могли формувати світогляд. Це стосується й Інтернет-ресурсів. Я до цього також би додав – державних замовлень щодо телебачення. Ми маємо Перший національний канал, але чи є там передачі для молодої людини – це абсолютно великий знак питання. Ці питання ми повинні розглядати, бо живемо в інформаційному, глобалізованому суспільстві і якщо не візьмемось за координацію цих всіх речей через державний Центр патріотичного виховання, якщо не будемо впроваджувати інформаційних продуктів, які би могли масово охопити молодь, матимемо проблеми.
Пане Святославе, СУМ став свого роду новатором у випуску цікавої друкованої продукції. Як з’явилась така ідея?
Ви маєте на увазі комікси? Чому ми за них взялися - тому що по-перше, цим ніхто не займався. Це дуже проста форма для молоді, щоб пізнати якусь історію або зацікавитися. Бо коли в мене питали, для кого ми видаємо, на яку аудиторію, то я говорив, що це розраховано на лінивих студентів, для студентів, які можуть під час лекції переглядати малюнки і мати якесь усвідомлення.
Наскільки ваші комікси користуються попитом і як таку форму подачі матеріалу сприймає суспільство?
Вони дуже швидко розходяться і важко відслідковувати ефективність. Але ми відслідковуємо реакцію через Інтернет, через офіційне листування. Ще коли був уряд Януковича, то був гнівний лист Верховної Ради до віце-прем’єра Табачника. Той направив на Коржа, міністра молоді. Міністр молоді наслав цілу делегацію з перевіркою, яка мала перевіряти Тернопільське управління молоді, яке видало перше видання коміксів «Україна в боротьбі», і коли вони приїхали, здивувались, яка сума витрачена на книжки, а це 3 200 гривень. Вони сказали, що їхній делегація дорожче обійшлося приїхати з перевіркою, ніж те, що ми витратили.
Був дуже колосальний ефект в ЗМІ. До нас постійно дзвонять з Польщі, Росії, знімають канали. Дуже багато розголосу щодо коміксів. Думаю, що це має позитив в ідеологічному напрямі. Але, чесно сказати, я думав, що офіційні великі видавництва зважать на цей весь розголос й візьмуться за випуск подібної продукції на комерційній основі. На жаль цього не сталося…
Ви нещодавно приєдналися до когорти українських письменників. Що за книгу Ви написали і кому, на Вашу думку, вона буде цікавою?
Я написав книгу „Червоно-чорне. Сто бандерівських оповідок”. Я описав різні історії визвольних змагань від 1920 року по 1991. Це є 100 коротких історій. Але коли ми сьогодні говоримо, що останнім часом з’явилося дуже багато інформації про Українську Повстанську Армію, то мене більше цікавить історія визвольних організацій. Нам об’єктивно важко уявити боротьбу УПА, коли живемо в мирний час і говоримо про людей, які впродовж 10 років жили в лісі, проводили підпільну діяльність. Думаю, що ближчими по пережиттю є історії, які відбувалися в мирний час й пов’язані з ОУН: це й час Польської окупації або незаслужено забутий чи радше незнаний досвід діаспори. Є дуже цікаві історії. Заплановано кілька презентацій книги в Львові та Києві, в регіонах для журналістів. Окремо видавництво робитиме це по книгарнях.