ОУН i справа «ліквідації» УГКЦ
Відзначаючи 20-ліття легалізації УГКЦ, в нашому матеріалі ми хочемо зачепити тему «ліквідації» УГКЦ та місце в цьому процесі Організації Українських Націоналістів.
УГКЦ й ОУН як однотипні поняття для режиму
Прихід більшовиків на Галичину у вересні 1939 майже одразу позначився масовими репресіями супроти місцевого населення. Під переслідування потрапили як церковні так і політичні діячі різних таборів. Мала відмінність полягала в тому, що за релігійні справи формально не ув’язнювали, а от політична діяльність була прямим свідченням «зради Батьківщини». Відтак, щоб арештувати священика, то йому приписували політичні обвинувачення, в тому числі й членство в ОУН. Промовистий факт: коли більшовики ув’язнили настоятельку монастиря студиток матір Йосифу (Олену Вітер), то від неї, під тортурами, вимагали зізнання того, що Митрополит Андрей Шептицький був членом ОУН!
Коли ж більшовики у 1944 році вдруге повернулися на Галичину, то уже діяли обачніше. Націоналістичний рух із підпільної організації переріс у цілу повстанську армію, а це неабияк заважало утвердження нової влади. До того ж ще тривали воєнні дії.Смерть Шептицького та перебрання керівництва над УГКЦ новим Митрополитом Йосифом Сліпим дозволило НКВС розпочати стосунки із греко-католиками з «чистого аркуша». Для початку Митрополита Йосифа поставили перед вимогою публічного засудження повстанського руху.
Перше послання Йосифа Сліпого до вірних було спрямоване на засуд політичних вбивств, а найгостріший момент, який міг би стосуватись націоналістів звучав так: «Нехай наш патріотизм буде любов’ю свого народу, готовою на всяку жертву, одначе нехай не буде він ложно понятим націоналізмом, що основує любов батьківщини на ненависти і вбивстві тих, що не належать до їх партії та не приймають їх поглядів…»
Цей текст не вдовільнив органів безпеки. По-перше, там не було жодної прямої згадки ОУН чи УПА, а по-друге, у влади виникли небезпідставні підозри, що послання не було поширене серед вірних, а лише подане владі.
В цей же ж час мала відбутися, планована ще за життя Шептицького поїздка делегації УГКЦ до Москви. Між іншим, дослідники віднайшли в архівах записку отця Григорія Костельника до Митрополита Сліпого, в якій він вимагав обов’язково в документі, скерованого до влади, вписати назву УПА та засудити німців. В часі перебування делегації у Москві виник ще один несподіваний момент – священиків УГКЦ неочікувано запросили до Ставки Верховного Головнокомандування, де їх попросили провести роботу з націоналістами з тим, щоб останні вийшли зі схронів і склали зброю.
Рідний брат покійного митрополита Андрея, архімандрит студитів отець Климентій Шептицький, який очолював греко-католицьку делегацію у Москві, зміг організувати переговори між підпіллям та НКДБ. Проте, п’ятигодинні переговори керівництва УПА (представляв начальник штабу Дмитро Маївський та головний політичний референт Яків Бусел) із енкаведистами (полковником Каріним та майором Хорошуном), які відбулися в ніч з 28 лютого на 1 березня на Бережанщині, не дали жодного результату.
В цій історії особливу увагу слід звернути на постать полковника Каріна (справжнє прізвище Даниленко). У 1920-х роках, працюючи в чека, він був інтегрований до руху прихильників УНР і спричинився до невдачі Другого Зимового походу генерала Тютюнника. Після цього Даниленко, під прізвищем «Карін», займався ліквідацією УАПЦ. В середині 1940-х він «вів» церковні справи на Галичині. Факт того, що Карін представляв органи влади на переговорах із повстанцями є свідченням, що для влади справа УГКЦ була того самого характеру, що й ОУН та УПА.
Справи соборові
Десь від 1945 року можна простежити наскільки більше підпілля розпочинає вникати в справи церковні. Щоправда це швидше була вичікувальна позиція: керівник республіканського НКДБ доповідав Хрущову, що один із провідників підпілля під час допитів зізнався, що ОУН прийняла рішення не чинити спротиву переходу греко-католиків на православ’я, а використати цей момент з метою пізнішого висунення узгодженого кандидата на патріарший пост. Відтак, агітуючи за перехід на православ’я, органи безпеки пильно приглядалися й до усіх священиків, які погоджувалися на співпрацю.
Ліквідація унії планувалася через проведення Собору, який мала б організувати «Ініціативна група» з приєднання УГКЦ до РПЦ. Лідером цієї групи було призначено Гавриїла Костельника – одного із авторитетних львівських священиків. Цікаво, що хоч й Костельник був основним речником групи «восточників», які в УГКЦ ще за Польщі виступали за чистоту східного обряду, він завжди мав відкрито негативну позицію до більшовиків. 30 червня 1941 року він був одним із тих священиків, які не просто підтримали Акт відродження Української Держави, але й був присутнім на його проголошенні. Ще за «перших совітів» НКВС арештовало та замордувало його сина. Двоє інших синів добровольцями зголосилися в Дивізію «Галичина».
Над отцем Костельником ретельно попрацювали репресивні органи й зломлений, а також перебуваючи в повній невідомості про долю синів, у квітні 1945 року Костельник написав заяву в якій константував: «… я був уніатом і загубив гідність пастиря. Я був націоналістом і загубив гідність людини. Але цього було замало. Націоналізм посиротив мене і мою дружину – убив трьох наших синів…»
В цей час посилилися переслідування та арешти священиків, яким приписували зв'язок з підпілля. У жовтні 1945 року з’явилася навіть офіційна «Довідка про антирадянську діяльність уніатського духовенства, пов’язаного з підпіллям ОУН та бандформуваннями УПА» В інших документах влади відзначалося, що «українські націоналісти (бандерівці), які спочатку індиферентно поставились до діяльності ініціативної групи, за цей час виявили особливу активність в напрямку провокування й залякування духовенства, що нерідко переростало в його тероризування та й взагалі тероризування всіх прихильників реалізації ідеї воз’єднання з російською православною церквою».
В такій атмосфері відбувався й львівський «Собор» УГКЦ, який скликали та провели у березні 1946 року члени «Ініціативної групи». До слова, на той час вони уже не були греко-католиками, але перейшли на православ’я. А двоє неодружених священиків – Михаїл Мельник та Антоній Пельвецький були введені в сан єпископів РПЦ. Влада надзвичайно остерігалася щоб ОУН не зірвала «Собору», який проводився за надзвичайних заходів безпеки.
Після «громовиці»
Всередині 1930-х, коли було розкрито керівництво Крайової Екзекутиви ОУН, то історики ці події назвали «громовицею». Куди більшою «громовицею» для УГКЦ стали 1945-1946 роки, коли всі єпископи, на чолі з митрополитом, перебували в ув’язненні, а їх долю розділили найбільш «упірні» священики та монахи. Ще якась частина духовенства відійшла на емеритуру (пенсію) щоб підпільно сповняти свій душпастирський обов’язок, частина зазнала переслідувань, й інша частина погодилася на перехід в православ’я.
Влітку 1946 року з’явився лист підпілля до священиків, які перейшли на православ’я, в якому вимагалося публічного зречення свого відступництва. В іншому випадку цих священиків чекали «екзекутивні заходи».
Через 25 років після львівського «Собору» Митрополит Київський РПЦ Філарет (тепер Патріарх УПЦ КП) стверджував, що лише на Львівщині від рук повстанців загинуло 30 священиків. Щоправда до цієї кількості він зарахував і Гавриїла Котельника, й єпископів Мельника та Пельвецького, хоча відомо, що ці особи були знищені радянськими спецслужбами. Відтак, об’єктивно сказати щодо скількох осіб застосовано «екзекутивні заходи» є неможливо.
Але до жертв підпілля однозначно слід віднести Ярослава Галана – провідного галицького публіциста, який за сприяння режиму масово публікувався із «викриттям» уніатства. Його було вбито 24 жовтня 1949 року. Між іншим, до викриття вбивців Галана спричинився молодий Богдан Сташинський, в пізнішому вбивця Бандери, який тоді здійснював перші кроки співпраці із органами.
Вертаючись до післясоборових подій, варто згадати інтенсивну дискусію, яка підпільно існувала між націоналістами та організаторами «Собору». Від імені «Ініціативної групи» участь в переговорах брав «о.Ікона» (таке псевдо фігурувало в підпільних звітах й під цим псевдонімом найімовірніше значився єпископ Михайло Мельник). А також свої думки, викладені на письмі, подавав й «о.Автор» (Гавриїл Костельник).
В листі до повстанців «о.Автор» пояснює причини союзу з православ’ям: «Священики станули перед дилемою залишитися при своїх вірних і вступити до ініціативної групи, або наразити себе на переслідування і тим самим вірні будуть позбавлені душпастирської опіки. 90% священиків вибрало першу можливість. Коли ж вже Група мала… число десь понад 1000 членів, відбувся Львівський Собор в перших днях березня 1946 р… Так як все в Радянському Союзі відбувається добровільно і в 100% (позики, вибори, здача контингенту), так і Собор відбувся «добровільно» і з 100% успіхом».
Ці таємні дискусії є свідченням пошуку виходу з тієї складної ситуації в якій опинилася УГКЦ й намагання руху опору вирішити проблему. Після арешту вищого духовенства УГКЦ, у 1949 році провід над церквою в підпіллі перебрав отець Хмільовський, який був членом УГВР.
Уже в наступні десятиліття ряд осіб, які були арештовані за підпільну націоналістичну діяльність здобули священичий сан, а ряд отців стали єпископами: Павло Василик та Іван Маргітич (УГКЦ), Іван і Василь Боднарчуки та Володимир Романюк (УПЦ КП).
Святослав ЛиповецькийP.S.: факти й цитати, використані в матеріалі, взяті з праці Богдана Боцюрківа «Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950)» (В-во УКУ, Львів, 2005)