Питання націоналізму є каменем спотикання між Сходом і Заходом. Кожен розуміє і трактує його по-своєму. Та чи кожен може дослухати до думки іншого? Богдан Андрощук, берлінський українець, ділиться з читачами порталу для українців Німеччини своїми роздумами про наболіле питання націоналізму і його трактування.
Націоналізм є не лише невід’ємною, а необхідною частиною сучасного життя кожної автентичної нації та її представника.
Світ XXI ст. перебуває на етапі своєрідного перевтілення. Він сам не свій і не знає яким він має бути. Лише відчуття націоналізму допоможе самоідентифікуватися і знайти свій шлях у майбутнє. Хто не матиме цього відчуття – не матиме не лише поваги від інших націй, а й шансу на існування.
У період намагань України самоутвердитися та проявитися на тлі аморфної маси посткомуністичної Східної Європи – питання націоналізму стає актуальним не лише для України, а й для цілої Європи. Але що таке націоналізм? Це – лексема чи реальність?
Націоналізм – це свідоме сприйняття реальності та виважені дії у час загрози. Націоналізм – це ментальна боротьба: знання власної історії, знання та розуміння помилок минулого та сьогодення, знання рідної мови та рідної культури, це вміння стримано та аргументовано переконувати опонента. Націоналізм – це ментально та фізично здоровий хребет нації та її держави.
Чому так важливий націоналізм? Бо без відчуття націоналізму не можна вибрати ні потрібного президента, ні парламенту, ні книжки для читання, і навіть листівки для привітання друзів з нагоди Нового року та Різдва Христового. Без відчуття націоналізму не можна позбутися рабської свідомості, яка притаманна ще мільйонам українцям, та нести відповідальність за самого себе та своїх близьких.
Поняття „націоналізм” не залишає політичні простори Європи, не дає спокою багатьом сучасникам і в Україні. Ось наприклад народний депутат Верховної Ради України, Вадим Колесніченко (Партія регіонів) „перейнявся” настільки питанням націоналізму, що зареєстрував 15 січня 2009 року законопроект, де він запропонував застосовувати для громадян України покарання у вигляді позбавлення волі від 10 до 15 років або довічне ув’язнення за реабілітацію ОУН, УПА, УНА та інших українських націоналістичних збройних формувань Другої світової війни. За символічними цифрами 10, 15, 20, 25 приховується свіжа історія радянського „світлого” минулого для „безхмарного” майбутнього України. Ось і антиукраїнські сили в Україні та за її межами надто близько „прийняли до серця” надання Степану Бандері звання „Героя України”. Дивно! Відлуння націоналізму з минулого лякає до сьогоднішнього часу „доброжелатєлів” України.
Росія та проросійські сили в Україні вважають, що націоналізм, особливо український, – це фашизм або нацизм. Отже це є злом. І, звісно, я не намагатимуся заперечити того, що фашизм або нацизм є злом, жертвами якого стали мільйони. Заперечення таких фактів було б злочином та суворо каралося б, за німецькими законами. Але коли ж буде засуджений комунізм?! Ідеологи „червоної зарази” і сьогодні при владі в Україні, і на далі забруднюють середовище смердючими випарами. Але я повернуся до питання націоналізму. Чому ж все таки націоналізм в Україні наражається на пейоративність з боку Росії та її прислужників в Україні? Можливо, причина такого ставлення криється в історії самої Росії? Віктор Клємперер якось висловився: „Нацизм – через посередництво італійського фашизму – багато запозичив від більшовизму”.
Український націоналізм – це не фашизм і ніколи ним не стане, якби того декому не хотілося. Тоді ж питання – а що таке український націоналізм та як він виглядає?
Український націоналізм слугував завжди для захисту власних інтересів та власних життів у рідній країні, оскільки більшовицько-фашистська чума намагалася перетворити український народ на бездумну аморфну рабську масу. Природно, що коли у здоровий організм попадає інфекція (фашизм, комунізм, нацизм, більшовизм), то він бореться з цією загрозою, оскільки інстинкт самозбереження властивий кожному здоровому тілу. І байдуже якої національності цей організм – він бореться, бо хоче вільно жити. Було б антиприродно, якби під час захворювання опірні сили організму (націоналізм, патріотизм) атакували інший організм. Націоналізм особливо необхідний для виживання у критичну годину: у час загрози для нації.
Саме у націоналізмі черпається здоровий глузд, сила та воля для самопошани, особистої гідності та духовної гордості за належність до своєї нації. Саме відчуття націоналізму не дозволяє її представнику, у період важкої години, стати ренегатом самого себе, своїх близьких та свого народу, а у період запаморочливого успіху – перетворитися на амбіційну скнару та вважати себе вищим над іншими.
Час самостійності та відповідальності для України та її народу настав. І це саме той час, коли не можна зробити помилок, а це можливо лише за умови, якщо ми знаємо свою історію, знаємо, хто ми є, знаємо, чого прагнемо і знаємо, як цього досягнути. Настала пора чистого мислення та справедливих дій. І звісно, що цьому далеко не всі раді. Не всі у захваті від того, що Україна та її народ, повільно, але виважено розвивають національну ідею, українську ідею XXI сторіччя.
Саме націоналізм дає енергію творення свого власного і неповторного „Я”, і тим самим викликає повагу інших, поважаючих себе націй. Лише ті нації та ті народи, які не цінують свого (можливо, просто їм нічого цінувати, бо нічого не надбали) – не можуть поважати надбань та здобутків певної нації, як і самих носіїв цієї нації.
Бути націоналістом – означає мислити систематично та структуровано, чого не любить ні фашизм, ні комунізм, ні шовінізм. Антагонізм націоналізму, фашизму, комунізму та шовінізму чітко простежується на полотні української історії ХХ століття, але, на жаль, не всі володіють гострим зором та тверезим розумом для проведення чітких історичних, географічних та ментальних кордонів між цими поняттями.
Деякі так звані „сильні” світу цього побоюються українського націоналізму, який не стане загрозою для інших націй та зверхнім над ними, а навпаки – принесе розквіт та мир в українську націю та народ? Тому і є вигідно для багатьох маніпулювати цим поняттям на тлі його брудного європейського минулого – не українського, бо якщо хтось накидає українцям брудну ковдру фашистського націоналізму, то це свідчить про два моменти – невігластво (оскільки такі закиди спростовані), або свідому маніпуляцію.
Страх перед націоналізмом полягає у неможливості ним маніпулювати та використовувати його як явище. Зловживання можливе лише поняттям. Ось, що є загрозою для багатьох, які позбавилися структурованого та систематичного мислення.
Феномен „націоналізм” обумовлений у кожному випадку культурно, історично та релігійно, тому історичне минуле західних європейських країн не дозволяє думати про націоналізм позитивно чи просто об’єктивно. Поза сумнівом, що націоналізм як багатогранний феномен може розглядатися під різним кутом історичного та культурологічного зору. Поняття „націоналізм” оволоділо у XXI столітті різними дефініціями з різними конотаціями, здатне перефарбовуватися у різні кольори та набирати різних форм. Існує багато розумінь „націоналізму”: французьке, італійське, німецьке, українське, російське т. ін., що і є причиною маніпуляцій цим поняттям.
Великосхідний сусід України неодноразово підкреслює загрозу українського націоналізму для Росії? Чи дійсно загрожує український націоналізм тій могутній державі, яку не змогла завоювати жодна армія XX століття? Звучить смішно, але факт залишається фактом: Росія боїться українського націоналізму, але не тому, що українці бажають зла Росії, а тому, що вони хочуть позбавити себе „братської ласки”, і вони можуть цього домогтися. Хіба не націоналізм багатьох республік розвалив Радянський Союз, хіба не націоналізм провів Помаранчеву революцію?
Сучасна Україна, як організм, переживає процес важкої хвороби, оскільки надто вже багато ран з’явилося на ній. Розуміння та трактування поняття „націоналізм” створює різні підводні течії у глибокому та брудному морі української політики. Передвиборчі маніпуляції суспільною свідомістю та новообраний президент України Віктор Янукович знову підняли питання „націоналізму” у примітивному стилі комунізму. Варто зауважити, що історично-географічна доля українського націоналізму розвивалася значною мірою на теренах України і має свій незіпсутий колорит. Сучасному президенту України Віктору Януковичу та його команді невигідний незіпсутий колорит українського націоналізму, тому вони і намагаються прищепити українцям темне минуле, що б змусило їх соромитися власної історії та дозволило б насадити нову історію, писану теперішнім міністром освіти України Табачником та йому подібними.
Знівечення семантики поняття українського націоналізму веде до втрати національної автентичності та гальмування процесу розвитку демократичного мислення. Дотримання та захист рідних традицій та звичаїв, вивчення рідної мови та власної історії, охорона національної самобутності у своїй Богом даній державі – український націоналізм. Природно, що першою беззаперечною метою деяких сусідів по „городі” є намір насадити як і самим українцям, так і Європейській спільноті власне розуміння націоналізму, про що свідчить спільна прес-конференція канцлера Німеччини Ангели Меркель та президента РФ Дмитром Мєдвєдєвим 14 серпня 2009 року у Сочі (РФ), на якій знову було спаплюжене чисте ім’я українського націоналізму через дефініції „нацизм та націонал-соціалізм”.
Намагання прирівняти український націоналізм до фашизму та загальне визнання такого факту відкрило би певним колам можливості для різного роду втручання у внутрішні справи країни та негативний вплив на державу та її народ, що і переслідується латентно деякими силами. Віктор Гюго сказав: „Нічого, навіть жодна армія, не є такою сильною як ідея, час якої настав”. Чи настав час для ревіталізації національної ідеї в Україні?
На завершення варто нагадати, що розуміння українського націоналізму можливе через відкриття правди – правди історичної, а не радянської та пострадянської. Підвищення культури відкритості екс-президентом України Віктором Ющенком внесло значну лепту у процес переоцінки багатьох на основі відкритого доступу до історичних фактів українського народу. Радянська „правда” та стереотипи у питанні не лише українського націоналізму, а й національної історії, культури та трагічної долі українців, на жаль, побутує у багатьох ментальних просторах як українців, так і представників інших націй, що і спонукає до праці: праці справедливості, моральності, виваженості та толерантності, сили для якої черпаються у націоналізмі.