Режисер “Голоду-33” про Дні українського кіно в Португалії, особливості історичних фільмів та стан національного кінематографу
Народний артист України, кінорежисер Олесь Янчук відомий стрічками про історичні події в Україні — “Голод-33”, “Нескорений”, “Залізна сотня”, “Владика Андрей”. Нещодавно він повернувся з Лісабона, де представляв українське кіно португальському глядачеві. Про інтерес до нашого національного кіно, роботу над власними фільмами та проблеми сучасного вітчизняного кінематографа він розповів “Хрещатику”.
— Нещодавно ваші фільми показували в рамках фестивалю Дні українського кіно в Португалії. Розкажіть про цей захід та як глядачі сприймали стрічки.
— Дні українського кіно тривали в Лісабоні з 29 до 31 березня в кінотеатрі в самому центрі міста. Захід організували муніципальний уряд Лісабона, Спілка українців в Португалії за підтримки Посольства України в Португалії та фонду Open Ukraine. На фестивалі було представлено п’ять фільмів — перлину українського і світового кіно, стрічку Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” і чотири моїх фільми: “Голод-33”, “Нескорений”, “Залізна сотня”, “Владика Андрей”. Приємно відзначити щиру зацікавленість з боку глядачів — як українців, так і португальців — до кіно і до тих історичних періодів, які висвітлювалися в фільмах. Після кожного показу відбувалася жвава дискусія, глядачі задавали питання. Під кінець фестивалю виник задум зробити Дні українського кіно в Португалії традиційними, а я, зі свого боку, висловив побажання, щоб у нас в Києві організувати Дні португальського кіно.
— Які фільми на фестивалі найбільше зацікавили глядачів?
— Кожен фільм викликав інтерес. Головне — не було байдужих. Фільми сприймалися щиро й емоційно. Це стосується і теми Голодомору (“Голод-33”), і визвольних рухів (“Нескорений”, “Залізна сотня”), і особи Митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького (“Владика Андрей”). Повернувшись до Києва, вже отримав кілька листів від глядачів, з якими були особисті дискусії і обговорення історичних подій.
— Історичні події, що лягли в основу ваших стрічок, часто тлумачать неоднозначно. Чи не спричинили вони негативного сприйняття?
— Навпаки. Фільми “Нескорений” (присвячений Роману Шухевичу, головному командиру УПА) та “Залізна сотня” (про сотню УПА) було запрошено на російські фестивалі, зокрема на Московський міжнародний кінофестиваль та фестиваль військового кіно на Поклінній горі. І якраз вони викликали у глядачів живий інтерес. Людям бракувало інформації про ті події. Вони знали про ці події лише те, як їх подавала радянська пропаганда, яка традиційно висвітлювала історичні події в своєму ракурсі. Промовистим є й той факт, що всі ці фільми офіційно продаються в Росії на DVD. На фестивалі продюсерського кіно в Ялті, де приз визначався шляхом голосування глядачів, “Залізна сотня” одержала перший спеціальний приз. Після показу до мене підходили російські глядачі-відпочивальники і казали, що вони дуже толерантно ставляться до цих подій, і фільм став для них певним відкриттям. Якщо люди більше знатимуть правду про ті події, на які було накладено табу, це дасть позитив — хто знає своє минуле, той буде адекватно поводитися в сьогоденні і майбутньому.
— Як обирали тематику для своїх кінофільмів?
— Теми приходять в силу моєї особистої зацікавленості. Коли я готувався до зйомок першого фільму “Голод-33”, мав нагоду вивчати архівні матеріали в Українському інституті при Гарвардському університеті в місті Бостоні, США. Там побачив й інші матеріали, також щодо УПА. Я завжди торкався тем, які мене щиро цікавили, і вважав, що вони будуть цікавими й іншим. Історичний жанр нині є одним із найпопулярніших у кінематографі. Ця тематика цікава ще й тим, що кіно дає надзвичайну змогу за термін у дві години довідатися про той чи інший історичний період.
— Які особливості роботи над історичними фільмами?
— Перш за все, я є режисером художнього кіно, тому ті чи інші події показую відповідними засобами — через драматургію самої історії. Звісно, деякі моменти були написані на реальних епізодах. Очевидно, в художньому кіно потрібно дотримуватися історичної правди, а також включати й творчу фантазію, адже ми подаємо стрічку великій аудиторії, яка може бути необізнаною із темою. Тобто це має бути не просто цікава історична інформація, а й певні персонажі, герої.
Створення фільму — це колективне мистецтво. Ми ретельно вивчаємо той історичний період, консультуємося з істориками, переглядаємо матеріали, фотографії, живопис. Кожен мій фільм виходив раз на 4-5 років, і весь цей час я займався пошуками, вивченням, дослідженнями. Під час підготовки до зйомок важливо все: вибір акторів, натури, гриму, технічного застосування, і найголовніше — відтворити ту історичну атмосферу без фальші.
Особисто для мене кіно — це велике задоволення, особливо в процесі створення фільму. Проте найважливішим є те, як сприймається робота, чи вона варта уваги, інтересу. Коли я побачив реакцію на перший фільм “Голод-33” в Україні та за кордоном, зрозумів, що варто було віддати кілька років життя на створення стрічки і порушувати цю надзвичайно емоційну і трагічну тему.
— Над чим працюєте нині?
— У мене багато планів і кілька проектів. Проте найбільше мене зараз хвилює стан національного кінематографу. Сподіваюся на рішучу діяльність нової влади і міністра культури щодо підтримки українського кіно. Ми всі останнім часом жили лише обіцянками і деклараціями. Я, на жаль, й досі не відчув політики державного протекціонізму, яка повинна бути. Наприклад, у Росії кіно підтримується державою, потужно фінансується — і є результат.
В Україні в кінотеатрах ми переважно дивимося американські та російські фільми, які приносять прибуток, чого не можна сказати про українське кіно. Американці кажуть, якщо в якійсь країні є кінотеатри, де показуються їхні фільми, то це вже ніби їхнє консульство.
— Що заважає українським режисерам знімати нові стрічки?
— У першу чергу — відсутність фінансування. Я мав спонсорів, які щиро хотіли підтримати той чи інший проект, оскільки сама тема була їм близькою і важливою, але ніколи вони не вимагали повернення коштів, а просто дарували їх. У нас, на жаль, немає відповідних законів, які діють на Заході. Коли бізнесмен чи багата особа хоче підтримати культурний проект, то йому дозволяють певну суму зарахувати як сплату податку. Тому на Заході набагато легше знайти спонсорів. А у нас спонсори дарують гроші з власного прибутку, які могли б витратити на себе чи потреби власного підприємства.
Потрібно розуміти, що це складний процес. Було б легше, якби ми мали комплексну концепцію, яка створювала б вигідні умови для кінематографістів і спонсорів. Мій останній фільм “Владика Андрей” на 70 відсотків фінансувався державою (Міністерством культури) і на 30 відсотків — спонсорськими коштами. Коли йшлося про кінопрокат фільму в Україні, це виявилося проблемою. Всі адміністратори кінотеатрів сказали, що можуть показати стрічку лише за три місяці, оскільки в них уже укладено угоди з іноземними компаніями. На кількість майбутніх глядачів впливає і кількість кінокопій. Російські та американські стрічки надходять до нас у кількості 700 —1000 кінокопій. На мій фільм спромоглися надати гроші лише на 30 копій! На більше не вистачило коштів. Я не вірю, що в нас немає коштів на кінематограф. Якби справді була політика державного протекціонізму, розуміння важливості, то гроші знайшлися б. Добре, що вже ухвалено Верховною Радою і підписаний Президентом України Закон “Про кіно”. Але він почне діяти лише з січня наступного року. Це дуже пізно. За час відсутності нормального фінансування місце українського кіно у нас вже зайняли стрічки інших країн. Глядач уже звик до цих фільмів. Українське кіно сприймається як рідкісний, несподіваний гість. Це можна поправити лише за умови відповідного серйозного ставлення з боку держави.
— Яких конкретних кроків, на вашу думку, нині потребує вітчизняний кінематограф?
— Змінення законодавства і відповідні кошти. Ми говорили про Дні українського кіно в Португалії. Муніципальний уряд Лісабона щороку виділяє на культурні потреби міста 30 мільйонів євро. В Україні на весь кінематограф у минулому році було виділено аж 5 мільйонів гривень. Досить промовисте порівняння.
Також я сподіваюся і на підтримку влади Києва щодо кіностудії імені Олександра Довженка. Унікальна кіностудія в столиці України має найбільший в Європі перший кінознімальний павільйон, історію, сотні видатних фільмів, відомих на увесь світ, потужний технічний та творчий потенціал. Але податковий тиск заважає нормально працювати. Наприклад, Національна кіностудія платить податок на землю, що протирічить законодавству. Нині на кіностудії Довженка знімають усього один проект. Ми маємо людей унікальних професій у кіновиробництві. Якщо вони не матимуть роботи, то залишатимуть студію і шукатимуть інші можливості заробляти. Щоб підтримати наш кінематограф, треба знімати більше нових українських фільмів.