Тестування Табачником

Немає жодного сумніву, що найбільш одіозним призначенням нового уряду Азарова виявився міністр освіти Дмитро Табачник. Скандальний шлейф тягнувся за Дмитром Володимировичем ще з часів його перебування радником Кучми під час його катастрофічного для України прем’єрства 1992-1993 років. Дуже промовистим є факт, що перший ударом по українській культурі та мові став, підготований Табачником і його однодумцем Малєнковічем, указ прем’єра Кучми про ліквідацію Фонду Українського кіномистецтва, який повністю знищив дуже перспективну і динамічну на той час українську кіноіндустрію. Після відставки уряду Кучми аналогічні „звершення” характеризують його перебування на посаді заступника голови Держкомвидаву України.

Надалі Табачник постійно ошивався на найвищих посадах в адміністраціях Президента Кучми та у сформованих Кучмою урядах. І всюди він прямо чи опосередковано, так би мовити, „займався” культурою і гуманітарними питаннями. Можна без великого перебільшення сказати що з 1992 по 2004 рік українська культура, освіта і наука, так би мовити, хворіла „періодом Табачника”. До якого стану ця культура, освіта і наука докотилася насьогодні, можна й не казати, - катастрофічні результати цієї культуротворчості є очевидні всім, навіть не фахівцям.

Далекі покровителі

Повторні появи Табачника у владі, які відбувалися зазвичай після його звільнень і відставок після всіляких гучних скандалів, завжди були якимсь незрозумілими.

Лише зараз стає зрозумілим, що за регулярними поверненнями Табачника в українську владу стояли вельми сильні і впливові особи, причому ці особи знаходилися і знаходяться зараз зовсім не в не в Україні. Зовсім не випадковим виявилося те, що Дмитро Табачник поряд із Віктором Медведчуком у часі виборів 2004 року і „помаранчевої революції” входили до складу так званого ”російсько-українського антикризового комітету”, який робив все можливе, аби не допустити перемоги помаранчевої революції, і за деякими даними навіть проробляв варіанти силового сценарію приборкання Майдану із залученням російських сил спеціального призначення. Не зайвим напевно буде нагадати, що керівником отого комітету з боку Росії був відомий нині Дмитро Медведєв, а керування ним аналогічним російсько-грузинським „антикризовим комітетом” завершилося літом 2008 року вторгненням російських військ у Грузію.

За чутками, які активно циркулюють в середовищах, наближених до українських ВІП–політиків, заради призначення Табачника були задіяні всі можливі зв’язки і впливи – просили і з Москви, і з Московського Патріархату, і від Кучми особисто. І це при тому, що багато впливових людей з партії Януковича не приховують свого негативного ставлення до Табачника, називаючи його то клоуном, то „музейним злодієм”. З тих же чуток випливає те, що Москва не забажала говорити з Януковичем мовою „економічного співробітництва”. В якості однозначної умови „дружніх стосунків” Януковичу було поставлено вимогу проведення в Україні „російської гуманітарної політики”. І те, що після цього ми побачили повернення Дмитра Табачника до керування освітою та наукою свідчить про те, що Янукович з цим погодився...

Культуротворчі „досягнення”

Під час перебування на посаді віце-прем'єра з гуманітарних питань уряду Януковича він виявився замішаним у скандалі із крадіжкою документів із Державного архіву Львова. 17 липня 2004 року Дмитро Табачник від імені Януковича подарував Національному музею історії України раритетні листи Михайла Грушевського. За словами Дмитра Табачника, їх ніби-то придбав Віктор Янукович під час службових відряджень до Франції та США на зекономлені добові. Як виявилося незабаром – документи були вкрадені у Львівському архіві.

На Надзвичайних зборах «Україна — зона культурного лиха» 30 листопада 2007 року Дмитро Табачник був проголошений „Ворогом української культури” зокрема за те, що він був автором культурно-освітнього розділу бюджету-2004, який ввів ПДВ на українські книжки, та бюджету-2007, яким було санкціоноване масове виселення із займаних приміщень закладів культури і науки в Україні. Однією з найбільш резонансних дискредитаційних українських заяв Табачника у той час, стало публічне звинувачення Романа Шухевича в тому, що той буцімто отримав два нацистських Залізних хрести з рук самого Гітлера (!!!). Велика кількість українських громадських та культурних діячів тоді звернулись із відкритим листом до Вищої атестаційної комісії України із вимогою позбавити Дмитра Табачника титулу доктора історичних наук за його на той час вже вельми чисельні антинаукові та ксенофобські публікації у антиукраїнських чорносотенних виданнях. У зв’язку з цим варто пригадати і трохи давніший конфлікт Дмитра Табачника із всесвітньо-відомим істориком, дослідником українських Голодоморів Джеймсом Мейсом. У 90-х роках Мейс був керівником Інституту історії України, в який надійшла на рецензію дисертація Дмитра Табачника на отримання звання доктора історичних наук. На той час Табачник був всесильним головою Адміністрації президента Кучми. Ознайомившись і опусом претендента, американський історик обурено заявив, що допоки він живий, то Табачник доктором не стане. Після цього у Мейса, який на той час отримав українське громадянство і жив в Україні, почалися всілякі серйозні проблеми, які за свідченням його друзів і близьких стали причиною погіршення його здоров’я та передчасної смерті.

Моральність марсіанина.

Табачник не пов’язує себе з Україною та українцями. За його ж власними признаннями він є „російським дворянином”, на підставі того, що такою нібито була його бабуся, яка попри це, все ж вийшла заміж за власне дідуся Табачника, тоді - командира більшовицького продзагону. Ці приховані „дворянські” комплекси Дмитра Табачника схоже проявилися у 90-х роках, коли він, будучи головою Адміністрації Президента, сам собі присвоїв звання полковника. Це стало причиною великою скандалу і останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння Кучми, який тоді звільнив його із посади. Втім. не назовсім – Табачник у того ж Кучми відразу ж став радником.

Табачник не приховує того, що його моральність є абсолютно іншою аніж моральність народу, яким йому хтось, час від часу, доручає „покерувати”. Так, наприклад, він без ніяких докорів совісті визнав, та ще й в якості своєї заслуги, те що за ним були сфальшовані результати соціологічних опитувань під час виборів Президента у 1994 році.

Через 14 років Табачник так само без тіні сорому признається у тому, що фальсифікував СМС-голосування в телевізійному конкурсі „Великі українці”. При свідках він розповідає, що особисто проголосував кілька сотень разів за кандидатуру Ярослава Мудрого, аби не допустити отримання звання „великого українця” Степаном Бандерою, як за це голосували ті українці, які дотримувалися правил голосування. При цьому він вважає це ознакою якоїсь неповноцінності – мовляв вони пошкодували потратити зайві гривни на підтримку „свого „Бандери”, а він, мовляв, ні. Притому Табачник не приховував, що і Ярослав Мудрий не є його кумиром – просто аби не пустити перемоги Бандери.

Врешті це все відображене в його чисельних україноненависницьких цитатах, які вже просто неможливо повністю перечислити. Можу лише нагадати його фразу стосовно перспектив українських інтелігентів та науковців – за словами Табачника, їхнє майбутнє - копати картоплю на городах.

Агресивний „совкізм”

Те, що світобачення Табачника немає нічого спільно з традиціями української культури і українського народу є очевидним. Але так само Табачника не можна вважати носієм культури якогось іншого народу, як про це часто кажуть і натякають. Табачника не можна навіть асоціювати з культурою російською, на що він останнім часом пробує сам натякати. Його останні експерименти з „малоросійським проектом” взагалі дуже погано асоціюються з поняттям „культура”, навіть за самим задумом творців цього „проекту”, які ні за що у світі не можуть собі уявити „культурного малороса”, бо він для них є не менш огидним, аніж „культурний українець”. Отож Табачнику у його „культурному злеті” доводиться обмежуватися нікчемними культурними надбаннями брежнєвського „нового совєтского чєловєка”.

Якщо підсумувати результати „періоду Табачника” в українській культурі та гуманітарній сфері, то він зводився до максимального збереження „совківських” елементів та ознак при одночасній деградації елементів суто українських та загальнолюдських.

В цю схему прекрасно вписується і фактична ліквідація незалежної системи тестування, яка вперше за всі роки урівняла молодих українців у шансах вступу до ВУЗів. Таким чином, через ліквідацію різноманітних пільг та лазівок для дітей „багатих батьків” створилася загроза поступової зміни української еліти від радянсько-спадкової до більш загальнонародної та української. Табачник виявився матеріалізацією того великого опору цій історичній перспективі плавної і безконфліктної зміни покоління еліт в Україні.

Боротися чи не боротися?

Очевидно, що це питання суто риторичне – так мобілізувати українців на боротьбу із собою, як це вдалося навесні 2010 Табачнику, не вдавалося ще нікому. Призначення Табачника вразило і національну гідність українців, і перспективи молодого покоління, і врешті поставило під реальну загрозу матеріальний стан студентів та їх батьків, яких знову заганяють в кабалу викладацьких поборів і вимагань.

Дехто каже, що. Мовляв, Табачником відвертають увагу українців від якихось більш серйозних проблем і ворогів. Однак насправді це не так - Табачник не є маскуванням чогось, це виклик, це тестування українського народу на наявність інстинкту національного самозбереження, на присутність в української інтелігенції почуття власної гідності, на наявність в української молоді духу боротьби і звитяги. І втішає, що поки що українці це тестування проходять дуже добре – ми бачимо масові виступи студентів фактично по всій Україні, бачимо солідаризацію представників культури та науки, бачимо навіть перші ознаки реального об’єднання раніше розрізнених національних сил.

Тому у протистоянні з Табачником в українців немає іншого виходу, аніж перемагати. Скільки би ця перемога не коштувала і скільки часу та зусиль вона би не забрала...

Володимир Мартинюк