Друга польсько-українська війна

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 19 березня 2010 Дата публікації Перегляди: 7290

Марцін Войцеховський, Gazeta Wyborcza (Польща)

Чому Україна – не Польща? На відміну від Польщі чи інших східноєвропейських країн, в яких були розсекречені архіви, в Україні мало хто піднімав тему люстрації. Але Україна повинна дистанціюватися від радянського минулого, а тому відкриття архівів спецслужб було правильним кроком. Може воно посприяти і польсько-українському історичному порозумінню – переконує колишній директор архіву СБУ Володимир В‘ятрович в інтерв‘ю польській Gazeta Wyborcza.

«Наша національна пам’ять не може існувати без УПА. Та це не означає, що ми не хочемо пам’ятати трагічних сторінок історії, які можна інтерпретувати як злочини», – розповів в інтерв’ю Gazeta Wyborcza історик Володимир В‘ятрович, який до 12 березня займав посаду директора архіву Служби безпеки України, де зберігаються документи НКВС і КДБ.

Марцін Войцеховський: Україна – перша пострадянська держава, яка оприлюднила комуністичні архіви. Чому вона це зробила?

Володимир В‘ятрович: Це вже давно треба було зробити. По-перше, з огляду на розвиток історичних досліджень – у цих архівах зберігається безліч цікавих матеріалів. По-друге, з точки зору моралі. Завдяки цим матеріалам ми можемо дослідити характер комуністичних злочинів, що здійснювалися на території України проти українців, поляків, євреїв та інших національностей. Оприлюднення минулого року цих документів та засудження злочинів з точки зору моралі – це найпростіший спосіб впоратися з ними.

Комуністичні архіви були відкриті в країнах Балтії, Польщі, Чехії і Угорщині. Мені здається, що ми вчинили правильно, коли пішли тим же шляхом. Йдеться про те, щоб дистанціюватися від тоталітарного минулого.

Чи не будуть тепер, за президента Віктора Януковича, архіви засекречені?

Гадаю, що ні. Суспільство звикло до того, що інформація доступна. Матеріали розсекречені. Чимало документів було оцифровано, деякі доступні в інтернеті. Кожна влада повинна розуміти, що демократичне майбутнє України буде можливим, лише коли країна позбудеться тоталітарного минулого.

У Польщі питання доступу до комуністичних архівів було тісно пов’язане з проблемою люстрації. Чи є в Україні щось подібне? Чи точаться дискусії про необхідність проведення люстрації?

Ні. Дискусія про люстрацію точиться тільки на публіцистичному рівні, і то радше в межах Галичини. Жодна з політичних сил – ані «помаранчеві», ані, звісно ж, «біло-блакитні» – не озвучувала хоча б пропозицій щодо закону про люстрацію. Взагалі навіть не було дебатів про необхідність такого закону. Не було і немає такої політичної волі. А після останніх президентських виборів, гадаю, її буде ще менше.

Як це пояснити?

Важко порівнювати ситуацію в комуністичній Польщі з комуністичною Україною чи іншими республіками колишнього СРСР. Рівень участі в партійних структурах та інших формах співпраці з владою був у нас значно вищий, ніж у вас. Наші дисиденти були по суті якоюсь жменькою. У Польщі з 1980 року «Солідарність» була великим суспільним феноменом. У нас членство в партії чи співпраця з таємними службами засуджується не так, як у вас. Тому про люстрацію дискутують переважно на Галичині, де радянські часи однозначно вважають окупацією.

На яких умовах можна користуватися архівами?

Достатньо написати заяву. Ми розглядаємо справу протягом кількох днів і визначаємо термін, бо маємо не надто великий читальний зал, і не всі можуть користуватися матеріалами одразу. Якщо заява стосується оцифрованих матеріалів, тоді доступ можна отримати одразу ж. Достатньо заповнити анкету про те, чим цікавиться конкретний дослідник. У випадку, коли це іноземець, процедура триває трохи довше, до кількох годин, бо ми маємо перевірити дані того, хто має бажання працювати в наших архівах. Врешті-решт, це архів спеціальних служб.

У 2009 році у нас працювало дуже багато науковців з-за кордону. Здебільшого тому, що в останні роки вони втратили доступ до російських архівів. І намагаються знайти в Києві те, що не можна наразі побачити в Москві.

А у вас можна знайти такі унікальні матеріали?

Так, бо з Москви до нас надходили всілякі інструкції, накази, розпорядження. На основі цього можна робити висновки про цілу схему функціонування НКВС і КДБ. Поза тим у радянських службах існував принцип територіального поділу, це означає, що всі українські справи зберігалися в Україні, навіть якщо копії надсилалися до Москви. Завдяки цьому 90% матеріалів зберігається у нас. Під кінець існування СРСР чимало матеріалів намагалися знищити. Збереглися сліди цих спроб. Ми не знаємо, що вивезли до Москви, але більшість матеріалів залишилася.

Які матеріали в київському архіві Служби безпеки можуть бути цікаві польським вченим?

Ми маємо документи про репресії проти українських поляків. У 1937-1938 роках проти них була організована найбільша так звана національна операція НКВС. 150 тис. поляків були ув’язнені, відправлені в табори чи розстріляні виключно за їхню національність. Незабаром буде опубліковане двотомне видання цих документів за сприяння польського Інституту пам’яті (IPN). Там можна буде знайти прізвища всіх страчених поляків.

Ми маємо чимало матеріалів про репресії проти поляків на території Кресів після окупації Червоною Армією в 1939 році. Підготовка до окупації тривала досить довго і мала кодову назву «Очищення». Коли радянські війська перетнули Збруч [довоєнний кордон Польщі і СРСР], вже були готові списки осіб, що підлягали засланню чи арешту. Репресії торкнулися насамперед поліцейських, політиків, суспільних діячів. Радянська влада спочатку намагалася загравати з українським населенням на цих теренах, але після розправи з поляками репресії швидко торкнулися також українців.

Напевно, ви маєте цікаві матеріали про польсько-український конфлікт у період Другої світової війни?

Так. Йдеться насамперед про сутички між Армією Крайовою і УПА, а також той період, коли зіткнення переросли в трагічну селянську війну, в ході якої було знищено польське населення Волині і українське населення Холмщини. Потім конфлікт перекинувся до Галичини, його апогеєм були події 1944 року.
Останній цікавий для поляків розділ – це депортація поляків з України у 1944-1946 роках. Ми вже опублікували велику частину цих матеріалів.

Маємо також цікавинки щодо реакції українців на створення «Солідарності» і події в Польщі в 1980 році, реакції на «Круглий стіл» кінця 1980-х років і початок змін у Польщі. На жаль, більша частина знищених матеріалів стосувалася найсучаснішого періоду.

Як формується співпраця Вашого архіву з польським IPN?

Ця співпраця – одна з найкращих, порівняно з іншими іноземними партнерами. Ми спільно опублікували сім томів документів. Не уникали ми й дражливих питань. У нас був том про польсько-український конфлікт 1943-1944 років, том про акцію «Вісла», депортації, організовані обома сторонами. Кілька тижнів тому відбулася презентація спільного видання про Голодомор. У ньому є наші документи, а також звіти польської розвідки про події в Україні 1930-х років. Цього року ми хочемо опублікувати збірку документів про боротьбу з українським підпіллям у південно-східній Польщі. Ми вже обмінялися 20 тис. різноманітних документів.

Чи можна з українських архівів довідатися щось у справі Катині? Одним із місць розстрілу польських офіцерів був Харків.

Я розумію, що поляки цікавляться цим, тому ми створили робочу групу, яка займається пошуком документів виключно в справі Катині. Ми знайшли унікальні матеріали про приховування катинського злочину вже у 50-х роках. Збереглися частини списків розстріляних офіцерів. Усе це ми передали польській стороні. А натомість отримали цікаві матеріали про діяльність УПА в Південно-Східній Польщі.

Нещодавно Ви привезли до Варшави чергові документи. Що в них можна знайти?

У них ідеться про рішення так званих судових трійок, що складаються з секретаря партії, прокурора і керівника місцевого НКВС, у справі розстрілу українських поляків у 1930-х роках. Мова йде про кілька тисяч осіб. Ми знаємо їхні прізвища, можливо, хтось знайде серед них родичів. Ми також привезли кілька сотень сторінок документів про польсько-український конфлікт у 1943-1944 роках.

На що варто звернути увагу?

У них видно, що це була жахлива війна між двома народами. Можна назвати її Другою польсько-українською війною [перша була війною за Львів і Галичину в 1918 році]. На жаль, обидві сторони не дотримувалися в ній жодних стандартів. Злочини здійснювали обидві сторони. Окрім підпільників, колосальні втрати понесло цивільне населення. Це чудово простежується у привезених нами документах. Я сподіваюся, що така точка зору вплине на громадську думку і допоможе нам врешті-решт поставити в цьому крапку.

Бачення польсько-українського конфлікту 1943-1944 років у наших народів дуже відрізняється. Чи можливо виробити спільний погляд на цей період?

До певної міри так. Цьому сприяє оприлюднення всіх документів з обох сторін. Щодо фактів суперечки немає. У нас можуть бути розбіжності щодо інтерпретації. Тут нерідко знання спираються на спогади. Іноді вони не дуже правдоподібні, іноді в них перемагають емоції. Тому краще вірити документам.
Але будуть справи, в яких у нас і надалі залишатимуться розбіжності. Юзеф Галлер завжди буде героєм для поляків, бо він створив польську армію під час Першої світової війни і був одним із творців польської незалежності. Але в Україні його згадують як людину, яка взяла над нами гору у війні за Львів і Галичину в 1918 році. І це не зміниться.

Так само як і різне бачення постаті Степана Бандери.

Нещодавно польський президент Лех Качинський гостро відреагував на вшанування Бандери в Україні. Але наша національна пам’ять не може існувати без УПА, особливо героїчних сторінок її історії. Та це не означає, що ми не хочемо пам’ятати трагічних сторінок історії, які можна інтерпретувати як злочини.

Дружньо налаштовані до України поляки повинні це зрозуміти. У 1993 році президент Лех Валенса присвоїв посмертне звання генерала бригади Владиславу Філіпковському, командиру Армії Крайової у Львові і його околицях. На його совісті – пацифікація українських сіл під Львовом. Ми за це не ображалися.

Чи дійсно українські історики готові звернути увагу на негативний бік діяльності УПА? У Польщі панує переконання, що ні.

В Україні триває процес реабілітації УПА. У радянські часи організацію представляли виключно як злочинну структуру. Тепер ми намагаємося очистити пам’ять про УПА від радянського баласту. На цьому і зосереджуються історики. Можливо, тому складається враження, ніби доходить до глорифікації УПА, але це неправда. Документи, які ми оприлюднюємо, показують цілісний образ УПА. Так, мали місце події злочинного характеру, але злочинні епізоди мають на совісті також і підрозділи Армії Крайової, що діяли на Волині і Галичині, які проводили так звані акції у відповідь. Такі самі епізоди мають на своїй совісті Червона Армія і армія США. Під час Другої світової війни не було сили, яка не забруднила б рук.

Оригiнал матерiалу:
http://wyborcza.pl/1,76842,7657015,II_wojna_polsko_ukrainska.html…

http://inozmi.glavred.info/articles/3067.html

http://cdvr.org.ua/