Агресія, окупація та анексія України cовєтською Росією в 1918-1921 рр.

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 10 лютого 2010 Дата публікації Перегляди: 7375

Стосунки між Україною та Росією від 1654 р. до ХХІ століття мають надзвичайно складний і неоднозначний характер. На відміну від більшості своїх територіальних надбань, здійснених Московією впродовж ХV-ХХ століття, Україна опинилася в політичній орбіті Москви не внаслідок окупації, а внаслідок договору між тодішнім керівництвом обох держав. Очевидно, що наявність договору автоматично передбачала повагу до тих «прав і свобод», які резервувалися гетьманським урядом для українських земель під протекторатом московського царя. Проте вже протягом наступних 110 років після підписання угод Б.Хмельницьким українська державність була поступово, але невпинно знищена, а територія України інкорпорована до складу Російської імперії. Тобто на початок ХХ століття правовий статус українських земель в імперії Романових уже був наслідком нелегітимних дій російських монархів, здійснених ними протягом декількох століть. Відтак, з точки зору міжнародного права, українці мали достатньо підстав, аби боротися за відсепарування від російської держави.

З падінням в Росії монархії в лютому 1917 р. розірвалася навіть та єдина формальна ниточка, яка теоретично могла зв’язувати українців з російською державою. Вибір залишатися разом з російською республікою чи будувати самостійне життя залишався за українцями. Відомо, що Українська Центральна Рада, як і більшість тодішніх українських політичних партій вважала за краще перебувати в федеративному союзі з демократичною Російською Республікою. Проблема була в тому, що легітимний Тимчасовий уряд, створений російським парламентом, не поспішав федералізувати Росії, а згодом і той був повалений шляхом збройного перевороту. Большевицький самозваний уряд міг легітимізуватися тільки через підтримку Установчих зборів, але большевики ці збори розігнали, чим цілковито підірвали основи своєї легітимності. За умов, коли Росія починала активно скочуватися у стан громадянської війни, лідери Центральної Ради в Києві цілком логічно бажали відділитися від впливу нелегітимного, сіючого безлад, війну та руїну большевицького уряду.

З погляду міжнародного права Україна цілком легітимно проголосила створення Республіки, а згодом її незалежність. Таким шляхом виникли всі незалежні держави після Першої світової війни і розвалу європейських континентальних імперій. Усі ці держави (Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Чехословаччина) були визнані світовим співтовариством. Власне, визнаними державами були й УНР, Грузинська, Азербайджанська та Вірменська республіки.

Потрібно відзначити, що нова російська большевицька держава совєтів розпочала агресію проти всіх новоутворених держав. Ця агресія мала абсолютно однаковий сценарій. Державам висловлювався ультиматум, потім створювався на території Росії «совєтський уряд» (Фінляндії, України, Польщі, Грузії і т. д.), розпочиналася зовнішня інтервенція російських військ (Червоної гвардії, згодом – армії), яка спиралася на «прохання» відповідних «совєтських урядів». Таким чином іноземна агресія Росії маскувалася під внутрішню громадянську війну. Але власне громадянська війна (боротьба за політичну владу в країні збройним шляхом між її громадянами) мала місце лише в Росії (боротьбі між білими і червоними). В Україні були наявні лише елементи громадянської війни під час антигетьманського повстання і, якби не зовнішня інтервенція з Росії. жодної внутрішньої війни в Україні не було б, бо т. зв. українські большевики були російським проектом, який не мав жодної серйозної підтримки навіть у робітничих масах (більшість робітництва підтримували інші ліві партії, що засвідчують результати виборів до Установчих зборів).

Тобто, з точки зору міжнародного права Совєтська Росія наприкінці 1917 року розпочала агресію проти легітимного уряду УНР, прикриваючи цю агресію парасолькою т. зв. «харківського большевицького українського уряду». Насправді ж цей «уряд» був лише політтехнічним проектом Лєніна, він навіть не мав опори на Першому З’їзді Рад України в Києві. Фактично, близько 300 учасників того з’їзду (з майже 3 тисяч) покинули зібрання і виїхали до Харкова, запросили туди большевицькі війська і, спираючись на їхні багнети, оголосили себе законним «З’їздом совєтів», а 90 відсотків учасників київського з’їзду оголосили нелегітимним. Тобто, спираючись на волю 10% совєтів на території УНР і прикриваючись так званним «урядом» Раковського Лєнін розпочав агресію проти України. Те, що це не була боротьба між двома українськими урядами, як то намагалися завжди подавати совєти в своїй історіографії, свідчить хоча б той факт, що цей уряд не володів жодною суверенною владою на території України і всі свої рішення приймав зі згоди Москви. Загальновідомий і промовистий факт, що під час першої окупації Києва Червоною армією в лютому 1918 року большевицькі солдати ледь не розстріляли «наркома освіти» «українського совєтського урядку» Затонського за те, що знайшли в нього в кишені записку українською мовою. Горе-міністра врятувала посвідка, виписана Лєніном, яка була в нього в іншій кишені. Тобто посвідчення від большевицького лідера значило для червоногвардійця більше, ніж будь-які документи «уряду українських большевиків»! Так само відомо, що совєтський «уряд» України всі свої законодавчі акти запозичив з Совєтської Росії, не запровадивши власного окремого закону для своєї «держави».

Тобто, в 1918 році ми маємо типовий приклад неспровокованої агресії Советської Росії проти УНР, агресії із подальшою окупацією території української держави і встановленням маріонеткового режиму, який був не більше, ніж формою окупаційної адміністрації. У ХХ столітті ми спостерігали багато випадків подібних адміністрацій. Наприклад адміністрація Протекторату Моравії і Богемії у 1939-1945 рр. зі своїм «урядом» аж ніяк не робила цей Протекторат незалежною державою. Створення в 1941 р. Райхскомісаріату України зовсім не означало, що йшлося про українське державне утворення.

Перша окупація України совєтами була нетривалою і тому не завершилася повною анексією українських земель Росією. Впродовж 1918 р. Росія більш ґрунтовно підходить до справи нової окупації України. Зокрема, влітку 1918 р., у той самий час, коли представники Совєтського уряду Росії ведуть переговори із представниками уряду Української держави гетьмана (яку РСФСР визнала офіційно, відкрила в Києві посольство і т. д.) про демаркацію і делімітацію кордону, в Москві створюється диверсійно-терористична організація під назвою Комуністична Партія (большевиків) України, яка, з допомогою Совєтської Росії, засилає в Україну диверсантів, формує зі збаламучених селян терористичні групи і займається диверсійно-підривною роботою проти визнаної большевиками сусідньої держави. Большевики також у цей час фінансово, організаційно і збройно підтримують терористичні анархістські групи Махна, які борються проти Української держави.

Антигетьманська революція в Україні була українською внутрішньою справою і зовсім не означала, що РСФСР автоматично не визнає незалежності України, через зміну влади й форми правління в Україні. Московський уряд, всупереч всім міжнародним правилам, сформував у Курську на території Росії т. зв. «уряд УССР», забезпечив його російською Червоною армією і розпочав чергову агресію проти УНР. Агресія завершилася черговою окупацією території УНР і подальшою її анексією. Термін окупація в цей час активно використовувався у відкритих радянських джерелах – виступах Лєніна і Троцького, які відверто і публічно заявляли про окупацію української території. Цій окупації традиційно вже надали видимості «громадянської війни», проте створення т. зв. УССР було нічим іншим, як прикриттям анексії українських земель Росією. УССР була квазідержавним організмом, який мав не більше прав, ніж звичайна адміністративна одиниця в будь-якій державі.

Тобто українсько-російські стосунки в 1918-1921 рр. пройшли класичну тріаду – агресія (збройний напад однієї держави на іншу); окупація (захоплення частини або всієї території однієї держави збройними силами іншої держави); анексія (приєднання частини або всієї окупованої території до своєї держави).

Наявність «українського совєтського уряду» абсолютно не міняє справи. У 1918 р. під час агресії проти Фінляндії, в 1920 р. під час агресії проти Польщі, в 1939-1940 рр. під час чергової агресії проти Фінляндії большевики також створювали «альтернативні уряди» т. зв. «демократичних республік». Проте, весь світ визнавав блльшевицькі агресії проти цих країн агресіями, а не «громадянськими війнами». Покликаючись на досвід зазначених держав, Україна має всі підстави також ставити питання про визнання світовим співтовариством незаконності російської агресії, окупації та анексії, які мали місце в 1918-1921 рр. і тривали до 1991 р. Якщо світ визнає подібні речі, то автоматично постає питання про те, що внаслідок окупації та анексії був здійснений геноцид українського народу в ХХ столітті і хтось має відповідати й відшкодовувати моральні й матеріальні втрати українському народу за 70 років окупації. Росія, як правонаступниця СССР і РСФСР, може бути покликана до міжнародного суду і до неї можуть бути висунуті відповідні претензії. Зокрема, існує міжнародна практика відшкодування певних сум за вбитих людей (громадян іншої держави), за знищення народного господарства, за соціальні та економічні експерименти, які здійснювалися в Україні. Окрім того, в Україні можна буде поставити питання про те, що громадянами України можуть бути визнані лише нащадки тих людей, які мешкали на території України в момент оголошення її незалежності в січні 1918 р. (це легко робиться з допомогою архівів – метричних книг, поземельних кадастрів тощо), що автоматично відсіче від участі в державному житті і голосуванні мільйони нащадків колоністів і окупантів, які прибули в Україну після її окупації та анексії.

Іван Патриляк

Національний портал