Юлія Лучик: Степан Бандера – вождь нації
Бандера…Чую це слово і одразу в моїй уяві постають ключові слова-запитання, які, я сподіваюся, тривожать душу і серце кожного свідомого громадянина України. «…Зрадник чи герой?...Зрадник чи герой?...» І це не є чимось аморальним чи безглуздим, бо й справді, коли людина бажає бути всебічно розвиненою і в тій чи іншій мірі обізнаною в певному питанні – вона ні в якому разі не стане просто так кидатися словами на вітер і безпідставно обвинувачувати чи співати оди тій особі, про життєвий шлях якої вона абсолютно нічого не знає. На жаль, таке трапляється досить часто. І в нашому сучасному світі молоде покоління, представником якого є й я, все рідше починає задумуватись над істинною сутністю тих чи інших перешкод, які постають на його життєвому шляху. Адже, тепер кожна особа, як Людина розумна, не долає їх, поповнюючи свій буттєвий досвід, а просто-напросто обходить, думаючи, що це є єдиним вірним способом виходу із ситуації, яка склалася. Це, на мою думку, є великим кроком назад у прогресивному розвитку людства, бо, як говорив колись великий державний політичний діяч Німеччини, Адольф Гітлер: «Особу, яка не знає своєї історії, легко завоювати». І це є істинною правдою. Адже, якби ми хоча б зрідка заглядали на, припорошені попелом війни і стражданнями народу, сторінки багатовікової історії, ми б зараз не говорили про те, що російська мова повинна стати другою державною мовою України (?!!) чи про те, що наша рідна материнська солов’їна мова є немодною та непотрібною в житті сьогочасного суспільства. Ми б не слідували поганому прикладу «мужів» країни, які говорять суржиком, змішуючи дві братні мови воєдино, думаючи, що таким чином завоюють підтримку людей із двох різних сторін барикади. Але такі особи, на мою думку, є ще гіршими, ніж зрадники Батьківщини, бо другі хоча б свідомо визнають свою провину перед рідними просторами, в той час як перші вважають себе «героями нації».
Степан Андрійович Бандера народився 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів, повіту Калуш на Галичині, яка в той час належала Австро-Угорській імперії разом із двома іншими західнотериторіальними частинами України: Буковиною і Закарпаттям.
Батько його, Андрій Бандера, 1882 року народження, походив із Стрия і був греко-католицьким священиком , а в час народження малого Степанка працював парохом. Він був сином міщан-рільників – Михайла Бандери і Розалії, дівоче прізвище якої була Білецька.
Мати Бандери, Мирослава, походила зі старої священичої родини. Вона була донькою греко-католицького священика з Угринова Старого – Володимира Глодзинського і Катерини із дому Кушлик.
Степан був другою дитиною у родині. Старшою від нього була лише сестра Марта 1907 року народження. Було у нього ще й троє менших братів: Олександр (1911 р.н.), Василь (1915 р.н.), Богдан (1919 р.н.) та три сестрички: Володимира (1913 р.н.), Оксана (1917 р.н.) й, наймолодша, Мирослава (1921 р.н.), яка померла ще немовлям. Тому й не дивно, що у взірцевої української сім’ї всі діти виросли невтомними патріотами своєї Батьківщини.
Дитинство Степан провів в Угринові Старому, в домі своїх батьків і дідів, виростаючи в теплій атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень. Тому й не дивно, що саме в цей час Бандера говорив, що «змагання за волю і правду, за Бога і Батьківщину мусить бути головним змістом життя поневоленого народу». Саме тому він ще з юних літ привчав себе витримувати всі життєві перипетії, які можуть коли-небудь трапитися на його шляху. Зокрема, потайки від усіх Степан бив себе ланцюгом і колов голками, знаючи, що рано чи пізно таке з ним пророблятимуть працівники як радянських, так і закордонних спецслужб. До всього цього Степан Бандера був ще на диво побожною дитиною: вранці і ввечері він щиро молився Богу, просячи кращої долі не лише для себе й своєї родини , а й для всієї безталанної неньки-України.
Саме в цей період свого життя Степан Бандера став щасливим свідком відродження і відбудови української держави. Його батько належав в той час до організаторів державного перевороту в Калуському повіті і хлопець на власні очі побачив «формування ним з селян довколишніх сіл військових відділів, озброєних захованою в 1917 році зброєю». Від листопада 1918 року родинне життя сім’ї Бандери стояло під знаком подій у будуванні українського державного життя та війни в обороні самостійності. Батько був послом до парламенту Західно-Української Народної Республіки – Української Національної Ради в Станіславі і брав активну участь у формуванні державного життя в Калущині. «Особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомості мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з Українською Народною Республікою, в січні 1918 р.», - пише у своїй автобіографії Степан Бандера через декілька десятків років, з болем і тривогою в серці, згадуючи минулі події.
У вересні або жовтні 1919 року Бандера вступив до української гімназії в Стрию, склавши перед цим вступний іспит. До народної школи хлопець не ходив взагалі, бо в його селі, як і в багатьох інших селах Галичини. Школа не працювала від 1914 з уваги на покликання всіх учителів до війська та інші події воєнного часу. Але, незважаючи на це, Степан, його брати та сестри отримали досить непогану, на той час, домашню освіту.
У першому і другому класах гімназії хлопець намагається вступити до лав Пласту – організації українського скавтінгу, але, на жаль, спроби були безуспішними через ревматизм суглобів, на який Степан хворів з раннього дитинства, не раз не міг ходити і, навіть, в 1922 році був близько 2 місяців в лікарні через водну пухлину в коліні. В третьому класі Бандера все ж стає учасником даного руху, який влаштовує Пласт. Пізніше був у Стрию в п’ятому пластовому курені імені князя Ярослава Осмомисла, а після закінчення гімназії – в другому курені старших пластунів «Загін Червона Калина» аж до заборони Пласту польською державною владою в 1930 році.
В 1922 році весною від туберкульозу помирає мати Степана Бандери. Ця подія справила досить неоднозначне враження на підсвідомість юнака так, що він не бажав розмовляти про неї до кінця своїх днів. І це зрозуміло, бо, втративши матір, він переставав бути дитиною і повинен був почати справжнє самостійне, незалежне життя, далеко від рідного дому та милих серцю доріг. Тільки тепер він дійсно став чоловіком, бо тільки справжній чоловік міг з високо піднятою головою пережити даний переломний момент свого буття і продовжувати втілювати на практиці свою життєву мету й надалі.
У 1927 році Бандера успішно закінчив гімназійне навчання у Стрию, а пізніше – Львівську Високу Політехнічну Школу, де вчився до року 1933, бо перед дипломним іспитом через політичну діяльність його було заарештовано і ув’язнено.
В студентські роки Степан активно брав участь в організованому українському національному русі. Був, зокрема, членом українського товариства студентів політехніки «Основа» та членом управи «Кружка студентів-рільників». Деякий час працював в бюро товариства «Сільський Господар», що займався розвитком агрокультури на західноукраїнських землях. З товариством «Просвіта» їздив по неділях та святах в поїздки у довколишні села Львівщини з доповідями й надавав допомогу в організації багатьох інших подій. Бандера також був дійсним членом Українського Студентського Спортового Клубу (УССК), а деякий час входив до товариств «Сокіл-Батько» і «Луг» у Львові. Займався бігом, плаванням, лещетарством, мандрівництвом; був середнього росту, кремезним, завзятим і на диво витривалим, при тому залишавшись дотепним і веселим. У вільний же час залюбки грав на гітарі та мандоліні. Ніколи не вживав спиртного і не курив (!!!).
З 1928 року належав до Української Військової Організації (УВО), а з 1929 і аж до смерті – член ОУН. Маючи 24 роки, Степан Бандера став крайовим провідником ОУН, а до цього, у 1932-1933 рр., виконував функцію заступника крайового провідника. Також у 1933 році Бандера був призначений крайовим комендантом УВО на ЗУЗ. В липні 1932 Степана Андрійовича, разом із кількома іншими делегатами від КЕ ОУН на ЗУЗ, відправили на конференцію ОУН у Празі (так звана Віденська конференція, яка була найважливішим збором ОУН після установчого конгресу). У 1933 році він також брав безпосередню участь в конференціях у Берліні й Гданську.
З ініціативи Степана Бандери поширився культ символічних могил борців за волю України, які насипали в усіх місцевостях України. Поляки, зрозуміло, заборонили цю акцію і чинили проти її активістів репресії. Все це пригадувало людям дійсність – стан політичного поневолення України. Народ чинив опір, і в такий спосіб активні маси почали приєднуватись до воленосної боротьби. А чого тільки вартий клич Бандери: «Геть з українських сіл і міст горілку й тютюн, бо кожна сотка, видана на це, збагачує фонди окупантів, які вживають їх для знищення України!». Ця акція зробила велику шкоду ворожим силам і, навпаки, піднесла добробут українського села. Звичайнісінькі селяни та робітники вже при самому погляді на чарку чи цигарку пригадували собі проблему національного поневолення України. Як сьогодні нам бракує Степана!
Також Бандера організував акцію в обороні українського шкільництва проти калічення душ української дітвори польською шовіністичною пропагандою, так як на той час поляки забороняли в школах будь-які прояви українства. В один день по всій Західній Україні діти відмовилися відповідати в школі польською мовою, викидали герби окупантів і закликали «учителів» забиратися з українських земель. Батьки й матері активно підтримували своїх дітей, і ця акція засіяла зерно добра в душах майбутніх борців за волю України.
У той же час на Східній Україні більшовики зорганізували найбільший в історії людства штучний голод, внаслідок якого загинуло понад 12 мільйонів людей (за неофіційними даними).
У 1933 році під маскою дипломата до Львова приїхав працівник ГПУ Олексій Майлов – спеціальний представник Сталіна, який своїм раптовим приїздом унеможливив акції-протести українців у Галичині й на Волині проти Голодомору в Радянській Україні.
22 жовтня бойовик Микола Лемик увійшов у більшовицьке консульство у Львові й застрелив важливого апаратного представника тогочасної влади. Після цього вбивця дав себе заарештувати, і на суді заявив, що вбив московського агента за смерть мільйонів ні в чому невинних українців. Ця акція, детально організована Степаном Бандерою, викрила перед цілим світом істинне обличчя Москви і закріпила в душах «західняків» почуття соборності і національної солідарності із східною частиною українського народу, які чомусь завжди умовно розмежовувалися.
Тим часом польська окупаційна влада в Західній Україні дійшла до втрати розуму і поставила собі за мету стерти з лиця землі все українське, хоча й обіцяла перед цілим світом надати автономію корінному населенню. Наслідком цього стала пацифікація, тобто «втихомирення» краю року 1930. Польська міліція, військо і цивільні шовіністи, як зграя вовків, накинулися на українців. Вбивали, катували й нищили всіх підряд, навіть священиків. Вимагали зміцнювати обряд і сполячуватись. Відповідальним за пацифікацію був генерал Пєрацький, міністр внутрішніх справ уряду Польщі, що заплямував свої руки кров’ю тисяч невинних українців. Щоб спинити цю варварську агресію, Степан Бандера організовує атентат на генерала Пєрацького. Від руки бойовика ОУН Григорія Мацейка 15 червня 1934 року серед білого дня в центрі Варшави загинув кат українського народу. Мацейкові вдалося втекти і виїхати за кордон. Моральне богослов’я каже, що для захисту добра суспільства необхідно знищити агресора, тому й ініціатива Бандери щодо вирішення вищезгаданої проблеми є цілком виправданою, бо «мета завжди виправдовує засоби». Ця акція, безперечно, наробила розголосу на увесь світ і зуміла показати, насамперед, реальний стан добробуту українського населення під польськими окупантами.
Третім політичним вбивством проти шовіністичної влади, що набуло значного розголосу – було вбивство шкільного куратора Гадомського, звинуваченого у нищенні поляками українського шкільництва та полонізації.
З листопада 1935 року і до січня 1936 року відбувався у Варшаві голосний політичний процес проти дванадцяти членів ОУН. Вже з першого дня Степан Андрійович Бандера надав процесові особливого характеру, бо відмовився відповідати польською мовою, кажучи, що суд повинен визнавати право української мови і змиритися з волею підсудного. Коли обвинувачені заходили в залу суду, а останнім зайшов Бандера – українці встали, вітаючи свого захисника. Поляки, нічого не розуміючи, теж попіднімалися з місць, думаючи, що в приміщення увійшов якийсь вищий державний посадовець Польщі. Можна собі уявити, яким було їхнє здивування, коли вони побачили…Бандеру!.. Так! Степана Бандеру! Таким чином, виходить, що через певну необізнаність навіть поляки визнали всю важливість і поважність досить скромної, але волелюбної персони Степана Андрійовича Бандери та всю його значущість в становленні Української держави.
Своїм мужнім виступом про роль української мови у його житті, Бандера запалив іскру завзяття в інших підсудних. Коли ж до суду ввели українську студентку Віру Свєнціцьку, дочку тогочасного директора національного музею у Львові, то вона привітала підсудних окликом: «Слава Україні!» А коли винесли смертний вирок Степану, то хлопець гордовито гукнув: «Хай живе Україна!» Ажіотаж навколо суду був просто неймовірним. Увесь світ заговорив про молодих українських націоналістів, і навіть польська (?!!) преса почала їм відверто симпатизувати.
Коли ж на суді прокурор, захотівши принизити ОУН зневагою, проголосив, що бойова діяльність цієї політичної організації є терором і суперечить усім засадам християнської моралі, то Бандера дав таку відповідь: «Відповідальним за все те морально є тільки польський уряд та польський народ, що, потоптавши Божі і людські закони, поневолили український народ і створили стан, в якому він у власній обороні мусить вбивати катів і зрадників».
Поведінка Бандери і його друзів на суді принесла українському визвольному руху симпатії в цілому світі, й тому польська влада так і не наважилася виконати смертний вирок, замінивши його довічним увезенням. Отже, усі тортури, голодування і мордування Степан переносив з такою мужністю, що викликав повагу не тільки друзів, а й ворогів, а це вже визнання… З початком війни 1939 року під час бомбардування Бресту Степан дивом вирвався із в’язниці й пішки дістався до Львова.
За дорученням Бандери, перед вибухом німецько-радянської війни був створений Український Національний Комітет, до діючого складу якого увійшли представники всіх існуючи х на той момент політичних сил, з метою консолідації українських політичних середовищ до боротьби за державність. Рішенням Проводу Організації в будинку «Просвіти» у Львові 30 червня 1941 року було прийнято і передано по радіо всьому українському народові й усьому світові Акт відновлення Української держави. Цю історичну подію благословили й підтримали навіть ієрархи українських церков.
Довідавшись про Акт проголошення самостійності України, Гітлер видав наказ негайно знищити рух Бандери і доручив своїй таємній поліції негайно зліквідувати цю «змову українських самостійників». Повідомлення ч.26 23.10.1942 р..: «Організація Бандери зайняла явно бойове становище проти Німеччини і змагає всіма засобами, включно зі збройною боротьбою, до відновлення самостійності України».
Цей документ згодом відіграв дуже важливу роль на Нюрнберзькому процесі, і ОУН-УПА була визнана цілим цивілізованим світом як воююча сторона. На ультиматум Гітлера відкликати Акт відновлення Української держави, прем’єр уряду Ярослав Стецько, Провідник ОУН Степан Бандера і голова УНК Володимир Горбовий, дали гідну відсіч і мужньо вистояли, не похитнулися, поневіряючись у концтаборі «Заксенгаузен». Бандеру разом з відомим адвокатом Горбовим арештувало гестапо 20 червня 1941 року, за два дні до початку Великої Вітчизняної війни. До осені 1944 року Степан карався в німецькому «Заксенгаузені», щодня очікуючи смерті. А досить було дати згоду на співпрацю з фашистами і все б було зовсім по-іншому! Та моральна сила характеру Бандери і його досконала фізична витримка не дали фашистам зламати його залізну волю і він, таким чином, виявився у стократ сильнішим, аніж усі кати гестапо разом узяті! У боротьбі проти руху Бандери дружньо співпрацювали з фашистами й польські шовіністи й московські комуністи. У ті самі дні, коли гестапо вивезло Степана до Берліна, у Києві КДБ розстріляло його батька, який і так захворів на тиф, коли причащав і сповідав поранених солдатів на війні, і вивезло до Сибіру трьох його улюблених сестер: Марту, Володимиру і Оксану, які так і загинули після довгих років поневірянь на чужині.
На Східній Україні від рук гестапо загинув Богдан Бандера, в той час як Василь і Олекса були закатовані до смерті в німецькому концтаборі під назвою «Освенцим». Разом із фашистами братів катували польські в’язні-шовіністи. Та незважаючи на це, скільки років та десятиліть після цього брехлива комуна обманювала людей, що бандерівці були заодно із фашистами!
Акт 30 червня 1941 року проклав стежину до боротьби українців проти чужинецьких загарбників, і на фундаменті збройних відділів ОУН народилася Українська Повстанська Армія. Очолив її генерал-хорунжий Роман Шухевич, який до самої своєї смерті (05.03.1950) залишався вірним сподвижником С.Бандери.
УПА налічувала 40 тисяч бойовиків і 60 тисяч допоміжних структур. Масовий збройний опір не давав можливості німцям вивозити українську молодь до Німеччини, а також боронив населення від польського гніту. Цікавим було те, що воїни УПА не визнавали партизанів, які теж боролися за справедливість, патріотами і виправдовували себе та своє таке категоричне ставлення до даних груп осіб листівками-агітками, написаними ще у 1942 році: «Ми категорично проти партизанів, бо їх лише 100, тоді як має бути декілька тисяч».
22 червня Берія і Жуков підписали план про вивезення з рідних земель всіх українців, тобто цілковите знищення України як окремої держави з своїм етносом та територією. І тут бандерівці дали окупантам такий урок, що після нього більшовики не тільки українців, а й грузинів, вірменів, литовців, казахів, узбеків та інших ще довгі роки називали бандерівцями.
З розвалом Німеччини Бандера вийшов на волю і відразу почав докладати всіх зусиль, щоб знову повернутися на рідні простори. Та ОУН в Україні вирішила, що краще буде, щоб великий Провідник перебував за кордоном, далеко за межами етнічних кордонів нашої держави, з огляду міжнародну ситуацію, яка в той час була досить складною й неоднозначною.
Після війни Німеччина запропонувала Бандері репарацію за ув’язнення, але він принципово відмовився від грошей. Цей вчинок ще раз підтвердив те, що Бандера й справді є своєрідним еталоном Українця, для якого ідея «Бог і Україна» - понад усе! Тобто, Степан Андрійович міцно стояв при кермі боротьби українського народу, виконуючи роль безстрашного капітана, який обов’язково приведе свій екіпаж до бажаної мети.
Досить напруженими для сім’ї Бандери були повоєнні роки, так як радянські спецслужби постійно полювали не лише на Провідника національного руху, а й на його родину. Наприклад, до 1948 року сім’я 6 разів (!) змінювала своє місце проживання: Берлін, Інсбрук, Зеефельд, Мюнхен, Гільдесгайм, Штарнберг. Зрештою, через необхідність дати доньці хорошу освіту, Бандери у 1954 році остаточно переїжджають до німецького міста Мюнхен (Баварія). Батьки намагалися приховати від Наталки всю важливість персони її батька, щоб не ставити дитину на небезпеку.
Саме в Мюнхені Степан Бандера й провів останні роки свого життя, проживаючи під паспортом на ім’я Штефана Попеля. За однією із багаточисленних версій, паспорт залишився йому від львівського шахіста Стефана Попеля, який у 1944 році покинув Україну, а на початку 50-х рр. Жив у Парижі, а в 1956 році переїхав до США.
За всі роки карколомної боротьби комуністичної партії проти Степана Андрійовича він настільки їм набрид, що було постановлено за всяку ціну вбити Бандеру, але пильність Служби Безпеки ОУН нанівець зводила впродовж багатьох років наміри КДБ. Лиш на п’ятнадцятому році після закінчення війни більшовики нарешті досягли своєї ганебної мети: 15 жовтня 1959 року в під’їзді будинку на вулиці Крайтмайр, 7, в Мюнхені о 13:05 знайшли ще живого, залитого кров’ю Степана Андрійовича Бандеру. Медична експертиза виявила, що причиною смерті Провідника стала отрута. «Сірий» платний агент Богдан Сташинський, до речі, земляк Степана з села Боршовичі Львівської області, зі спеціального пістолета вистрелив в обличчя Бандері струменем розчину ціанистого калію. Очевидці цієї страшної події говорять, що бачили, як Степан Андрійович заходив у під’їзд свого будинку з кошиком зелених помідорів на салат, які він просто обожнював, в той час як Сташинський, який стояв на поверх вище від чоловіка, вистрелив в нього із скручених воєдино сторінок газети, і швидко зник з місця трагедії. Бандера зумів тільки вимовити свої останні слова: «Вирок смерті приймаю» і з чистою совістю відійшов у світ інший. Рідні Бандери говорили, що Сташинський знав про кожний крок Провідника, тому й не дивно що саме він став «героєм», який позбавив Україну свого найвідданішого керманича.
Двома роками пізніше, 17 листопада 1961 р., німецькі судові органи проголосили вбивцею Степана Бандери Богдана Сташинського з наказу Шелепіна і Хрущова.
Після докладного слідства проти вбивці відбувся так званий «процес Сташинського» (від 8 до 15 жовтня 1962 р). Присуд ж було проголошено 19 жовтня – вбивцю засуджено на 8 років важкої в’язниці.
Німецький Верховний Суд у Карлсруе затвердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є радянський уряд у Москві. В інтерв’ю російській газеті «Комсомольська правда», опублікованому в номері за 6 грудня 2005 року, колишній голова КДБ СРСР Володимир Крючков визнав, що «убийство Степана Бандеры было одним из последних устранений КГБ насильственными методами нежелательных элементов».
20 жовтня 1959 року Степана Банеру поховали на мюнхенському кладовищі Вальдфрідгоф…
Так і обірвалося на п’ятдесятому році життя палкого захисника Вітчизни - Степана Андрійовича Бандери. До сьогоднішніх днів Москва ідентифікує українство з бандерівством, так як прізвище «Бандера» стало одним із провідних символів українського національно-визвольного руху XX сторіччя. Навіть після проголошення незалежності України багато молодіжних, політичних та громадських організацій було названо на його честь. До речі, одною з неформальних назв міста Львів є Бандерштадт, тобто «місто Бандери», тоді як у Луцьку проводять музичний фестиваль з однойменною назвою.
У Львові на честь політичного і громадського діяча названо одну із найбільших вулиць цього незрівнянно красивого міста. Там же, 13 жовтня 2007 року було офіційно відкрито пам’ятник видатному Провіднику ОУН.
1 січня 2009 року з нагоди сторіччя із дня народження Бандери Українське державне підприємство поштового зв’язку «Укрпошта» видало пам’ятний конверт, а також поштову марку, автором яких є Василь Васильченко.
На лицьовій стороні конверта поміщено зображення Степана Бандери, під яким розміщено логотип Організації Українських Націоналістів, увінчаний державним прапором України. Нижче зображення є напис: «100 років від дня народження» та факсиміле особистого підпису Провідника ОУН.
Степан Андрійовича Бандера воістину став міфом борця за суверенність України. Цікавим є те, що «бандера» означає прапор. І справді, все своє свідоме життя дана особа достойно виконувала роль Провідника національно-визвольного руху і була віддана справі буття до кінця своїх днів. Таким чином, прізвище «Бандера» стало символом відродження української нації і стало своєрідною світовою візитною карткою нашої країни. Бо кожен знає ім’я Степана…
Досить скептично звучить, що Бандера був лише символом, та виконувати й цю неписану «роль» було надзвичайно складно і, водночас, стало справою честі. Бо й справді, коли говорять, що Степан був убивцею та зрадником, - це звучить неправдоподібно, адже, значну частину свого життя чоловік провів у концтаборах чи відбував умовний домашній арешт за антирадянську діяльність, що унеможливлювало скоєння різного роду злочинів з його легкої руки. Та це все ж не виключає можливості того, що він, навіть сидячи у в’язниці, якимось чином умудрявся допомагати членам ОУН. Кричущим фактом цього є те, що за роки існування Організація Українських Націоналістів здійснила в десятки разів більше терактів, ніж за той самий період часу структурні військові одиниці Радянського Союзу, що ще раз доводить нам, що плани тих чи інших операцій складав саме Бандера, який, до того ж, блискучо виконував ролі професійного стратега й тактика.
З іншого боку, на думку багатьох істориків сьогодення, будучи борцем за незалежність України, Бандера, все ж, як і, наприклад, Франциско Франко у Іспанії, бажав створити тоталітарну країну, керівником якої був би він сам. У цьому випадку його можна сміливо назвати підпільником і пропагандистом, який вірив в ідею вождя і всіляко підтримував її. Це ще раз доводить нам, громадянам держави з демократичними засадами розвитку життя суспільства, що, якби Степан Андрійович усе ж досяг своєї потаємної мети – сьогоднішня ситуація, яка склалася в, здавалося б перспективній, у всіх значеннях цього слова, країні, мала б кардинально протилежний характер.
Зокрема, на мою суб’єктивну думку, в даний період становлення вже незалежної України, її громадянам дали занадто велику кількість прав та свобод і, коли б на наших теренах встановила своє панування одноосібна влада – жити було б значно легше, простіше й, головне, набагато безпечніше.
До того ж Степан Андрійович є ще й яскравим прикладом людини, яка сама себе створила, таким чином, залишившись єдиною і неповторною особистістю не лише в історії України, але й цілого світу. Коли, наприклад, біографією однієї й тієї самої людини можна назвати життєвий шлях того ж Франко, Сталіна й Гітлера, які виконали роль збірного персонажа у п’єсі під назвою «Поділ Землі між «мутантами», життєвим принципом яких був: «Розділяй і володарюй».
Коли говорять, що з таким міфом, яким став Бандера, боротися неможливо, я вважаю, що просто-напросто потрібно почати говорити правду і все само собою стане на свої законні місця. Цього можна побажати лише тим недоброзичливцям, які зуміли все ж таки у телевізійному проекті телеканалу «Інтер» «Відомі українці» сфальсифікувати результати даного конкурсу, у якому безперечну перевагу аж до останнього дня мав Степан Андрійович, а потім у неофіційній обстановці, поза очі, заявляти про правдивість даних висновків і, мало того, пишатися цим (!???) . Та, незважаючи на це, на мою думку, дані люди аж ніяк не змогли і ніколи не зможуть вплинути своїм негідним вчинком на свідомість людей, які знають істинне ім’я свого національного героя. До того ж, рано чи пізно вся правда усе все одно випливе назовні. Потрібен тільки час…
Досить цікавим є й те, що на надгробку Провідника викарбувано золотими буквами напис: «Бо стекли кров’ю літери української мови, коли б склали ім’я ката». Це говорить нам із вами, що ми просто не маємо ніякого права судити помилки та прорахунки історії, творцями якої є люди, народ, нація… Та ми все ж повинні всіляко намагатися навчитися аналізувати й об’єктивно оцінювати ту чи іншу важливу подію в становленні етносу як окремої людської спільноти, щоб потім з гордість сказати: «Ми – українці, нащадки Хмельницького й Бандери, Тараса Шевченка і В’ячеслава Чорновола, а, отже, ми – сила!»
P.S. Коли я писала даний «крик душі», до мене завітала муза і я написала вірш, який є своєрідним закликом до кожної людини окремо і до усіх нас в цілому, що назва «бандерівець» не є чорним клеймом на все життя…що зватися «бандерівцем» і є найвищою шаною і похвалою у діяльності істинного патріота України!
«Бандерівець»
«Бандерівець», - тобі сказали
Ти голову вниз похилив
Хотів був крикнуть: «Так, це правда!
А ви хто, люди, розкажіть?!
Сини радянської держави,
Що повбивали матерів
Заради чого, ради Бога,
Ви скнієте на цій землі?»
Та дух вже згнив у цьому тілі,
Ти більш не був бандерівцем,
Бо тільки люди щирі й смілі
Бандерою зовуть себе.
Ти відповів: «Я з вами, браття!!
Отим..., що зрадили тебе?!
Що там, на фронті, розстріляли
Сестру й, здається, все єство твоє!
Промовив слово й непорушно,
Як вкопаний, в землі застив
Закрив повіки, й сині очі…
Навіки ти занапастив!
Вони ж не винні,
Ті озерця глибин бездонної душі,
Що в тебе камінь замість серця,
А очі ж, люстерка твої!
Вони все бачать, відчувають, та знай,
Колись настане мить,
Що ти у дзеркало поглянеш,
А там… лише блакитна тінь!
Юлія Лучик