11-та ранку. Столична станція метро “Печерська” переповнена людом. Чоловіки у біло-блакитній символіці простягають заклякнуті руки під потоки теплого повітря, що віє з вентиляційних труб на виході зі станції. Вони стоять у рядок: змучені, замерзлі, вдягнені у легкі заношені куртки. У переході вони рятуються від холоду і вбивають час. Їхня місія сьогодні – участь у мітингу на підтримку Віктора Януковича, що розпочався з самого ранку під стінами Центральної виборчої комісії.
Поки у будівлі ЦВК рахують останні голоси виборців, на площі Лесі Українки концертом розважають прихильників регіоналів. Їх тут зібралося кілька тисяч (але аж ніяк не 50, як про це раніше заявляли в Партії регіонів). На листівках, що роздають скрізь, назва сьогоднішньої акції: “Захистимо демократичний вибір народу України”.
– Ми прийшли сюди захистити демократію. Не ту демократію, про яку нам розповідали останні 5 років. А нашу демократію, наш вибір, який вчора зробив народ України, – запально виголошує зі сцени якась активна прибічниця ПР.
– Та вже замерзли всі. Давайте хоч співайте! – чую з-за спини незадоволену репліку.
– Позвали б сюди Черновецького. Ото б він заспівав, цей Космос! – лунає у відповідь.
Левова частка мітингувальників – молодь. Підхожу до купки хлопців, що активно розмахують прапорами з написом “Янукович – наш Президент”.
– Ви з якою метою прийшли сюди? – питаю в них.
– Ми за чесні вибори! За чесний результат! Відстояти право студента на нормальну освіту. Підтримати Януковича! – навипередки жваво вигукують студенти НАУ, КПІ і Інституту харчової промисловості.
– Заради мітингу прогуляли пари?
– Заради Віктора Федоровича, – сміються вони у відповідь.
– А яким чином він допоможе студентству?
– Не буде кризи. Він підніме стипендії.
– Скільки вам пообіцяли заплатити?
– Ніскільки, – і у відповідь на мою безслівну посмішку хлопці намагаються запевнити мене у правдивості своїх слів. – Серйозно, ніскільки!
– Але за “літру” ми зараз з вами одійдемо і я вам розповім, – “розколюється” один з них, представившись Андрієм.
– І закуска! – набиває ціну його товариш. – Тільки якщо ото не будете записувати, ми вам скажемо.
– Та не треба, нам же не можна, - застерігає один з хлопців, але його балакучих друзів вже не втримати.
Вимикаю диктофон. Хлопці розповідають, що за один сьогоднішній мітинг їм заплатять по 70 гривень. А за кожну добу обіцяють по 250 гривень.
– І скільки ви тут збираєтеся стояти?
– Кажуть, що тиждень.
– А де ж ночувати будете?
– Та тут же є намети, там можна поспати. Там і горілка є. Тільки дівчат нема, – бідкається Андрій.
– Ви розумієте, ми ж студенти. Стипендія маленька. Чом би отак не постояти, - ніби намагаються виправдатися вони.
Намагаюся протиснутися до зелених наметів біля огорожі ЦВК. На них плакати: “Громадська приймальна народного депутата Ельбруса Тедеєва”, ”Громадська приймальня народного депутата Івана Мирного”. Звідти виходять всі як на підбір кремезні хлопці. Суворий погляд, переважно чорний одяг, сині дощовики з написом “За Януковича!” і декілька пов’язок з регіональної символіки на різних рукавах. Вони мітингують по змінах. Одні купками виходять – інші заходять. На вході у намет стоїть теж здоровий парубок. І тільки перевіривши наявність всіх необхідних “пов’язок” пропускає всередину.
– А що в цьому наметі? – питаю у нього.
– Просто гріємось.
– А можна подивитися?
– Ні. Вибачте. Не можна.
– А чому всіх не пускаєте?
– Так треба.
Двоє хлопців намагаються проскочити всередину, але “охоронець” їх не пускає.
– Ні, хлопці. Туди тільки з такими пов’язочками, – пояснює він, вказуючи на свій рукав.
– А звідки ви приїхали? – питаю в нього.
– Здалеку. Я – з Харкова. Всі з різних регіонів...
– А за якими критерієм вас підбирали: всі сильні, високі, підкачані...
– Хто захотів, той і їхав.
– А платять скільки?
– Ідея, дівчино, тільки ідея, – запевняє він, не втримуючи сміху.
“Ми за чесні вибори!” – фоном лунає заклик зі сцени.
– Ось, ми за чесні вибори, чуєте? – посміхається хлопець і далі вже з серйозним виглядом перевіряє новоприбулих.
Самі ж молодики відповідати на запитання категорично відмовляються або просто відвертаються чи йдуть.
Бабусі нині теж неговіркі.
– Ой не треба цих запитань... Я прийшла свіжим повітрям подихати, – запевняє літня жіночка у біло-блакитній куртці і відвертає голову.
Протискаюсь у глибину натовпу.
– Дівчино, а ви не мене шукаєте? – звертається до мене молодий чоловік, обпершись на флагшток і широко посміхаючись.
– А ви звідки приїхали?
– Я киянин корінний, з Оболоні, – гордо промовляє Роман.
– То вирішили підтримати Віктора Федоровича?
– Чесно?
– Звісно.
– Ні, я вже нікого не підтримую. Просто знайомі попросили прийти.
– А вчора за кого голосували?
– Проти всіх.
– А скільки обіцяли заплатити за цей мітинг, чи варто на морозі добу стояти?
– Та ну, яку добу! Я б у житті не погодився. Тільки три години. 150 гривень.
– До чого котиться країна... – розмірковує Роман, і помітно засмучується. – Якщо б мені хтось рік тому сказав, що я отак буду стояти з прапором на підтримку Партії регіонів, у житті не повірив би... Працював у ресторані “Маріо”. (Я повар за першою освітою). Годував Черновецького, Юлю, всіляких відомих людей. Нагрянула криза, і у нас також почалися скорочення. Звільняли за принципом: у кого менший стаж. Тож мене попросили... Тепер ось махаю прапором... А що далі?
Яна Солнцева