Чому Бандера лякає українців? До питання національної неповноцінності

Присвоєння Степану Бандері звання Героя України, яке відбулося між першим та другим туром президентських виборів, не викликало особливої дискусії в українських ЗМІ. Причиною цьому є не тільки сконцентрованість політиків та ЗМІ на передвиборчій агітації, а реальна неспроможність жодної зі сторін коментувати цю подію. Певною мірою вона свідчить і про мислення сучасної політичної еліти та її вартості. Постать Степана Бандери в контексті політичної історії України залишається табуйованою темою.

Деякі оглядачі могли б звести опис цієї проблеми до суто риторичної, мовляв, обговорення політичного та історичного значення Степана Бандери може стати доволі не толерантним для багатьох сучасних політичних діячів, окремих країн і навіть етносів. Однак, зважмо на те, що надання оцінки власним історичним персонам має здійснюватися всередині самої країні і рівень дискусії має бути належним, адже йдеться не тільки про окрему людину, а цілу добу в житті українського суспільства.
Натомість маємо інше – присвоєння звання Героя України Степану Бандері як звичайну констатацію розуміння частини політичної еліти його внеску до становлення української державності в ХХ столітті. Навряд чи для людей, які брали участь у боротьбі за українську незалежність, така констатація додала нових аргументів на користь Степана Бандери. Причин декілька. По-перше, для них Степан Бандера і без наказу Президента України Віктора Ющенка був Героєм України. По-друге – хто ще є Героєм України, що реально означає цей статус?

Політичний мінімалізм

Сучасні політичні партії в Україні змагаються за голоси виборців за допомогою засобів масової інформації та публічної діяльності окремих політиків, практично не здійснюючи політичної чи громадської активності на рівні адміністративних одиниць. Окрема пора – вибори, коли хаотично збираються передвиборчі штаби, які зазвичай грають роль звичайних рекрутингових агенцій для участі у процесі організації виборів на місцях. Політичний мінімалізм вражає, адже реальної, глибинної підтримки партій немає, натомість є віра чи сподівання, пов’язані з окремими лідерами.

Якщо поглянути на феномен Степана Бандери під цим кутом, то матимемо серйозні причини для розчарування у нинішньому стані справ. Організація українських націоналістів, яка діяла в Галичині та закордоном, налічувала заледве чи 20 тисяч членів і, не маючи свого політичного представництва в польській державі, здійснювала свою активну діяльність. За основу було покладено принцип дії – «чину», коли діяльність мала дорівнювати доконаним фактам і вчинкам. Саме тому практично всі політичні партії українського походження мали свої стосунки з ОУН, іноді навіть вкладаючи кошти у розвиток організації. Причому, організація від початку прагнула бути присутньою у всіх місцевостях – від маленького села до великих міст.

З іншого боку, вона мала доволі чіткі принципи та жорстку дисципліну, яку можна порівнювати з військовою. Мета боротьби була доволі прозорою: «Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї». Максималізм мислення дорівнював максималізму вчинків. Навряд чи цим може похвалитися хоч одна громадська чи політична організація в сучасній Україні, і причина цьому аж ніяк не новостворена українська держава, а реальний брак громадян, для яких Україна і майбутнє українського народу є беззаперечною цінністю.

Тероризм і визвольна боротьба

Кожен поневолений народ бореться за своє визволення за допомогою тих засобів, які є в його розпорядженні. Серія здійснених за наказом Степана Бандери терактів в Галичині проти представників польської влади, особливо міністра внутрішніх справ Бронислава Пєрацького, були проявами боротьби за незалежність від Польщі. Попри всі претензії польських речників нашої сучасності, діяльність польських окупаційних органів влади до українців заслуговувала на адекватну оцінку українським населенням і це – частина ставлення до нього.

Під час Львівського судового процесу, який відбувався над членами Організації українських націоналістів слово «українець» та «Україна» чи не вперше з’явилось на шпальтах польських газет і навіть більше – частина польських журналістів «відкрила» для себе не похмурих терористів, а молодих студентів, які готові піти на смерть в ім’я майбутньої української держави. На цьому процесі Степан Бандера сказав про своє ставлення до свого життя та життя членів організації: "Тому, що в цій залі розглядали атентати (замахи на життя - авт.), що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не рахується з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість, ОУН цінує вартість життя своїх членів, дуже цінує...".

Друга Світова: український Апокаліпсис

Боротьба двох тоталітарних монстрів – націонал-соціалістичної Німеччини та комуністичного СРСР за панування в Європі призвела до змін в тогочасній геополітичній карті світу. Карпатська Україна першою з усіх українських земель прийняла удар союзників Німеччини - Угорщини і все одно встигла проголосити свою державність і мрію про майбутню українську державу зі столицею в Києві у березні 1939 року.

Організація українських націоналістів поділилися на два табори, один з яких проголосив шлях прагматичного використання всіх ресурсів для здобуття української державності, другий відкинув сподівання на будь-яке реальне союзництво з націонал-соціалістичною Німеччиною.

Вже 30 червня 1941 року Організація українських націоналістів під керівництвом Степана Бандери проголосила Акт відновлення української державності у Львові, відмовившись від вимоги німецького командування скасувати його. Степан Бандера та його однодумці опинилися в німецьких концтаборах. Мати силу і волю кидати виклик світовим потугам, якими була Німеччина і СРСР, могла тільки віра у власну обраність та максимальна відданість. Тому тепер, коли окремі політики, чия вартість вимірюється годинами телеефірів та написаними копірайтерами текстів або кількістю рахунків у кіпрських банках, намагаються оцінювати Степана Бандеру як Героя України, виникає гидкий осад штучності їхніх слів. Українські політики – це політичні карлики родом із комуністичного та кримінального минулого, які не тільки далекі від проблем українського суспільства, а й не здатні стати національними лідерами. Проблема не тільки в походженні, а насамперед змісті та філософії їхньої дії.

Виникнення Української повстанської армії - частково результат політичної та адміністративної політики Організації українських націоналістів під керівництвом Степана Бандери. Фактично це була боротьба за Україну майбутнього, вільну від СРСР та Німеччини.

Знищення мільйонів українців у Другій Світовій війні довело одне – лише власна держава здатна захистити український народ від зникнення. Те, що в УПА було достатньо офіцерів Червоної Армії та представники практично всіх національностей Союзу лише показує універсальність ідеї УПА: «Свобода народам – свобода людині!»

Бандера: політик і символ

Попри те, що майбутнім поколінням істориків та політологів лише належить дослідити життєвий шлях Степана Бандери, слід сказати, що символічна вага його імені досі несумірна з будь-якими сучасними політичними діячами. Практично весь визвольний рух другої половини ХХ століття в Україні класифікувався як «бандерівщина», незалежно від реальної політичної приналежності чи ідеологічного спрямування. Це визнання не тільки досягнень Степана Бандери та Організації українських націоналістів, а й свідчення закоріненості в свідомості образу людини, яка прагне до незалежності України.

Таке прагнення і досі лякає представників не тільки старої комуністичної партійної та номенклатурної «еліти», яка змінила свої партійні квитки вже багато разів, оскільки становить для них пряму загрозу. Жити в Україні, в якій можуть народжуватися нові «Бандери», які здатні викликати до відповіді будь-якого політичного діяча та державного функціонера іменем українського народу – це загроза нинішній пародії на сучасну Україну.

Тінь Бандери і мармуровий дім

Присвоєння імені Героя Україні Степану Бандері – це надто мала частка того, що мало відбутися. Таке рішення не тільки спізнилося на два десятиліття української державності, а й виглядає певною спробою швидкого вирішення питання того історичного досвіду, який був ним залишений. Перелік частини сучасних Героїв України, поруч з якими тепер Степан Бандера, показує їхню мізерність і недоречність. Однак тепер є відправна точка, після якої, сподіваємось, буде важче давати це звання. Навіть сама тінь Степана Бандери, яка показалася під час присвоєння звання Героя, достатньо налякала представників противників української державності, адже для них він символ справжньої України, в якій є місце тільки для тих, хто діє їй на користь.

Станіслав Федорчук
ngo.donetsk.ua