СПАДЩИНА ОУН-УПА
70 років після оформлення Української Повстанської Армії, ми відмічаємо цю подію, щоби вшанувати наших героїв, щоби відмітити героїчну ероху нашої історії, а також щоби вказати на спадщину – що дала ОУН-УПА у процесі історичного змагання українського народу до державности.
ОУН-УПА це одна назва, бо ці формації нероздільні. Без ОУН не було б такої УПА про яку сьогодні мова. УПА була всенародною формацією, основне ядро перших відділів якої складалося з членів Організації Українських Націоналістів. Це були інтегральні частини одного руху – у структурі ОУН була оформлена Воєнна Округа УПА. Таке поєднання було компромісом між позапартійністю УПА і необхідністю зв’язку з ОУН. Під час апогею боротьби в лавах УПА нараховувалось понад двісті тисяч людей, існувало підпілля, яке обслуговувало тисячі озброєних підпільників, тисячі борців служили в різних ділянках, пов’язаних з визвольною боротьбою, таких, наприклад, як служба безпеки, зв’язок, медично-санітарна служба та пропагандистські осередки й ланки. Якщо порівняємо кількісний склад борців УПА та інших недержавних партизанських формацій, бачимо, що УПА була не просто бойовою партизанською формацією – це була добре зорганізована армія хоча без держави.
За твердженням відомого учасника та ідеолога руху ОУН-УПА Осипа Дякова Горнового, ОУН всією своєю попередньою діяльністю створила моральні передумови для виникнення УПА. ОУН створила матеріяльні основи для боротьби УПА. ОУН розв’язала питання фахових командирських сил для УПА. ОУН своєю революційною боротьбою проти Гітлера створила політичні передумови для виникнення УПА. Члени ОУН були ініціяторами і організаторами перших відділів УПА. ОУН обгрунтувала політичну доцільність творення і політично захистила УПА. ОУН послала в рядовий склад УПА велику частину своїх кадрів. ОУН давала своїх членів до організованих у системі УПА старшинських і підстаршинських шкіл. ОУН була ініціятором проєкту рейдів УПА на чужі землі. ОУН, за вказівками УГВР, на всіх щаблях координувала свою діяльність з діями УПА та понесла основний тягар організації господарського забезпечення УПА, а органи Служби Безпеки ОУН взяли на себе обов’язок охороняти УПА від ворожої агентури.
Не випадково, що в час своєї геройської смерті Головний Командир УПА, сл. пам. Роман Шухевич, був також Головою Проводу ОУН на Україні та Головою Секретаріяту УГВР. Ці функції перебрав його наслідник – сл.пам. Василь Кук.
Традиційно перші відділи Української Постанської Армії оформилися на Свято Покрови 14 жовтня 1942 року. До речі, Українська Повстанська Армія проголосила день Покрови
своїм офіційним святом. Незаперечним є те, що у вересні-жовтні 1942 р. член ОУН Остап почав творити в лісах Полісся перші збройні групи з метою активної боротьби проти гітлерівських загарбників. Через кілька місяців ці збройні групи оформились в УПА. У наказі Головного Командира УПА від 14 жовтня 1947 р., у п’яту річницю, читаємо: „Минає п’ять років, як член ОУН Остап почав на Поліссі організовувати збройні групи для боротьби з окупантами України. Ці маленькі групи, борючись водночас з німцями і большевицькими партизанами, дали початок новим формам визвольно-революційного руху – Українській Повстанській Армії. Через кілька місяців цей рух поширився на все Полісся, Волинь, Галичину та більшу частину Правобережжя”.
Про ОУН-УПА написано чимало різними особами, фахівцями, істориками, політиками і журналістами, українськими і не-українськими, прихильними і менш прихильними. Дозвольте глянути на малу частину не українських джерел.
Канадський історик Павло Роберт Магочі, який вважає себе не українцем, а русином, у своїй ілюстрованій історії подає, що організований резистанс українців німцям почався так рано як літком 1941 між підпільними силами основаними на Волині та Поліссі, які вважали себе лояльними до уряду в екзилі Української Народної Республіки. Ці сили спершу направили свої напади на втікаючих совєтів, а опісля на окупуючих німців. На початку 42 року ця формація прийняла назву Українська Повстанська Армія і після кілька місяців до неї долучилися групи з бандерівських та мельниківських формацій ОУН. До листопада 1943 року ця сила прийняла зверхність ОУН з під стягу Степана Бандери. В 1944 році УПА начисляла майже 100,000 вояків та перенесла осідок на Галичину, де вона боролась тепер з відступаючими німцями та окупуючими совєтами. В самій Галичині взяло до 1950 року, щоби совєти могли перебороти та стримати останні саботажні акції вже підпільної Української Повстанської Армії.
Американський історик Тімоті Снайдер, до речі з полонофільським упередженням, щодо ОУН-УПА та поверховим знанням, а ще меншим зрозумінням ідеології українського націоналізму, всеж таки пише, що УПА почала воєнні операції на Волині, але з ширшим розмахом опісля в Галичині, та додає, що хоч первісні причини її оформлення були місцеві і тактичні, суть її місії була світовою та стратегічною.
Можна і податися до ворогів ОУН-УПА та побачити їх відношення. Нікита Хрущов у своїх мемуарах пише:
„Українські націоналісти завдали нам більше клопоту чим хто будь інший між підписанням договору (Молотов-Ріббентроп) в 1939 році і початком війни в 1941 році. ...Коли ми прийшли у Львів ми зробили помилку звільняючи з вязниці українського націоналістичного провідника Степана Бандеру. ..Він був в тюрмі у Львові тому, що був засуджений за вбивство польського Міністра внутрішніх справ. Ясно ми не збиралися жалувати смерть міністра реакційної польської держави. Одначе, ми проявили певний брак розсудливості звільняючи людей як Бандера з тюрми без попередньої перевірки. Нам імпонувала історія Бандери як опонента польського уряду, але ми повинні були зрозуміти, що такі люди є ворогами також і Совєтського Союзу. Вони були українськими націоналістами і тому носили патологічну ненависть до совєтського режиму...В другій половині війни він боровся проти нас і німців. Пізніше, вже після війни, ми втратили тисячі чоловіків у грізній боротьбі між українськими націоналістами та силами совєтської влади.”
Подібно ОУН-УПА оцінив і совєтський начальник терору, відповідальний в КГБ за вбиства особливо небезпечних осіб, Павло Судоплатов. У своїх мемуарах він писав, що під час війни у Львові українські націоналістичні організації очолені людьми Бандери були активними, впливовими та дуже сильними, а також користувалися значно допомогою місцевого населення і були надзвичайно здібними і з досвідом у конспірації.
Вже після війни люди Бандери запроваджували терористичні акції у Західній Україні. Совєтська влада тратила контроль, зокрема, поза містами. Підпільники Бандери стримували набір рекрутів до Червоної Армії. Фактично по селах люди Бандери навязували підпільну владу. Займалися атентатами, чим керував заступник Бандери Роман Шухевич, який сім років провадив українським підпілля. Судоплатов описує вбиство Галана, приписує це людям Шухевича та описує зустріч свою з Хрущовим, на якій йому доручено вбити Шухевича, бо його розвідка встановила, що керує збройною боротьбою Роман Шухевич, якого Судоплатов характеризує відважним та компетентним у підпільній праці. Врешті він описує і замах на Шухевича в 1950 році.
Про змагання українського підпілля далеко після закінчення Другої Світової війни писав також і відомий американський часопис Ню Йорк Таймс. 19 вересня 1947 появилася стаття під заголовком: „Групи з 15,000 Українських Підпільників Боряться у Південній Польщі.” В статті описується за поданням повідомлення Армії ЗСА, що сьогодні українська ресистанська армія, яка бореться за українську незалежність була настільки велика, що формати приблизно від 15,000 і 20,000 бійців заангажували польські і совєтські війська у фактичних боях. Анти-комуністичні партизани є озброєні малими гарматами, легкою артилерією та машиновими крісами, а також рушницями та ручними гранатами, вказано у повідомленню, який базований на доказах сорока українських партизанів, які недавно втекли з Польщі в американську зону Німеччини...Провідник сорока партизанів, які тепер задержані американськими силами в Дегендорфі, прибув на американську зону, щоби допомогти США у війні, що партизани вважають неминучою, з Радянським Союзом.”
Подібна стаття в Ню Йорк Таймс появилася 15 травня 1949 року де описано, що аж дві совєтські дивізії воюють з українськими анти-комуністичними партизанами зокрема в Карпатах, а також в Буковині та других місцевостях. Ці дивізії прийшли на допомогу місцевій міліції. Ню Йорк Таймс подає, що Україна завжди була місцем спротиву Совєтскій Росії, що сепарастичні тенденції ніколи не були задушені і хоч більші бої, які були нормальними два роки тому, вже не продовжуються, опір є настільки сильним та рейди Української Повстанської Армії настільки поважними, що вимагає втручання совєтського війська. В заключенню Ню Йорк Таймс подає, що сьогодні УПА, незважаючи що ослаблена, є підставою досить обширного українського підпілля.
Про спадщину ОУН-УПА гляньмо в українські дисидентські джерела, а також у розшуки американської журналістки. В Меморандумі ч. 1 виданого 1 грудня 1976 рокуУкраїнською Громадською Групою Сприяння виконанню Гельсінських Угод є короткий перебіг історії останнього півстоліття. Цей перебіг починається від Голодомору та взагалі процесу рокуркулення в якому налічено не менше 10 мільйони цілком свідомо винищених українців, а тоді говорить про 1937 рік, коли українських вязнів розстрілювали сотнями тисяч, війна з Німеччиною в котрій згинуло не менше 7-8 мільйонів українських громадян.
„А після цієї війни почнеться інша війна: винищення Української Повстанської Армії, котра підняла зброю проти Гітлера і не склала її тоді, коли зажадав цього Сталін. Разом з повстанцями винищували мирне населення. Сотні тисяч підлітків, жінок та літніх людей потрапляли в концтабори лише за те, що хтось із повстанців випив у їхній хаті кухоль молока, або зїв окраєць хліба. Часом ці „повстанці” виявлялися переодягненими
чекістами. Строк увязнення був сталий: 25 років. Потім додавали іще. Мало хто із цих великомучеників повернувся на батьківщину.” Тут слід подати, що згідно з совєтською статистикою пів мійльйона українців згинуло чи було репресовано за боротьбу ОУН-УПА.
Роля ОУН-УПА у совєтських концтаборах надзвичайно вагома. Передові постаті такі як Катерина Зарицька і Михайло Сорока, члени ОУН та Юрій Шухевич син головного командира УПА ставали символами опору навіть у таборах і вязницях.
Американська журналістка Анн Аппелбаум у книжці „Гулаг” відмітила зокрема українських політичних вязнів. Вона вказала, що найбільш впливовими етнічними групами у таборах були українці і балтійці. Їхня впливовість полягала зокрема у їх великих числах та відкритій опозиції до Совєтського Союзу. Вони просто вважали совєтську окупацію їхньої території нелегальною. Аппелбаум подає:
„Зараз після війни, генеральний штаб УПА...видав заклик до всіх українців котрих відправили або на заслання, або в табори: 'Де б Ви не були, у шахтах, лісі чи в таборі, залишайтеся такими якими Ви були, залишайтеся дійсними українцями та продовжуйте боротьбу.'”
Аппелбаум для ілюстрації змальовує образ поведінки українських вязнів одного табору в Кінгірі, Казахстан:
„Як в інших таборах, вязні Степлагу були організовані по національності. Українці Степлагу, одначе, виглядало взяли свою організованість кілька кроків дальше в конспірацію. Замість відкрито обирати провідників, українці оформили конспіративний „центр”, таємну групу склад якої був невідомим...Коли звичайних бандитів запровадили у табір, центр вже почав виробляти зброю – споруджені ножі, клуби, вила – у таборових робітнях і контактували з вязнями двох сусідних лагерів, ч. 1 – зона для жінок і число 2. Мауть ці тверді політичні вязні так імпонували бандитам своєю ручною роботою, або прямо настрашили бандитів. У кожному випадку, всі погодилися на нарадах опівночі, представники обох груп, кримінальних і політичних подали собі руки та домовились.
16 травня 1954 року ця співпраця дала плоди, пише Аппелбаум. „Того пополудня велика група вязнів у таборі 3 почала валити камяну стіну, яка відмежовувала їх табір від двох сусідних та від службового двора де знаходилися спільні робітні та склади. В іншому випадку їх намір був би насильством. Тепер з українськими партизанами, чоловічого і жіночого роду по обох боках стіни, чоловіки приходили на допомогу своїм жінкам – своїм рідним, приятелям або навіть супругам.” Заключення Аппелбаум, що в совєтських таборах українські політичні вязні поводились немов за ними стояла якась організація.
Відомий український дисидент Іван Дзюба у своїй, мабуть, наважнішій праці дисидентського руху 1960-70-их років “Інтернаціоналізм чи Русифікація”, змальовує подію, “ Коли в 1963 р. Клюб творчої молоді організував вшанування памяті Івана Франка і похід із смолоскипами до його памятника, в натовпі на Хрещатику (в Києві) чулися вигуки 'Тьі смотри , бандеровццьі! Как их много!'” Фактично бандерівцями називали і називають загально патріотів в Україні противники і вороги.
Сьогодні Україна незалежна держава. На поверховий вигляд це та Україна за яку боролись бійці ОУН і воїни УПА. В неї дійсно майже всі ознаки суверенної держави: делімітована територія, державна мова, власні збройні сили, закордонна політика. Одначе інколи ці атрибути є привидами. На територію зазіхає сусід або інколи і сусіди, мова підважена законом про мовну політику, на її території чужі, а то і ворожі збройні сили, закордонна політика у руках кримінального зека малороса та совєтського найманця, теж малороса. Коли додати, що за освіту, національну память та історичні архіви відповідають Табачники, Солдатенки і Гінсбурги, то атрибути незалежної української держави втрачають більшого значення.
Грядучі покоління поставили боєвикам ОУН і воїнам УПА камянні памятники в Діяспорі та Україні. Одначе, ці памятники служать здебільше сьогоднішнім поколінням як місця зібрання та вшанування. Для покоління ОУН-УПА памятник один – Самостійна Соборна Українська Держава. Основа вже є. На живому памятнику треба тільки додати напис: „Ми клонимо голови перед нашими надхненниками ОУН-УПА та прирікаємо доложити всіх зусиль, щоби їхній живий памятник був наповнений українським змістом.
Слава Україні! Героям Слава!
4 листопада 2012 Аскольд Лозинський
{module mod_knopka_comments}