Як українців виганяли із рідної землі
Нещодавно в Луцьку вийшла монографія кандидата історичних наук Олега Савчука «Свої серед своїх. Депортації українців з Холмщини і Підляшшя в 1944-1947 рр.». Автор аналізує депортаційну політику тоталітарних режимів Польщі й СРСР щодо українського населення Холмщини і Підляшшя.
Дослідник зазначає: «Основною метою українського визвольного руху 1940-х рр. було забезпечення національної свободи українського народу, створення самостійної соборної України. Реалізувати це завдання Провід ОУН і командування УПА прагнули не за рахунок інших народів чи держав, а послідовним відстоюванням принципу права кожного народу на державну самостійність у межах етнічних кордонів».
На Тегеранській конференції голів урядів СССР, США і Великобританії 1945 року було вирішено справу східних кордонів Польщі. Рішення підтверджене на наступних зустрічах союзників у Ялті і Потсдамі. Споконвічні українські землі Холмщини і Підляшшя переходили до Польщі. Українське населення звідти мали виселити в УССР, а на їхнє місце переселити поляків із Західної України і Волині.
З цього приводу у серпні 1945 року Провід ОУН видав відозву «До українців поза лінією Керзона у справі переселення», в якій, зокрема, зазначалося: «Ми не хочемо нашого західного кордону, проведеного вздовж лінії Керзона з різними відхиленнями від етнографічної межі, котра вже і так значно посунулась на схід. Наша позиція ясна і без виключень. Своєї землі ми не залишимо без огляду на ситуацію під впливом погроз чи репресій».
Польська влада, змушуючи українців виїжджати, грабувала їхнє майно, застосовувала фізичне насильство. Бувало, що українців убивали.
Підрозділи Української Повстанської Армії стали на захист українського населення проти терору польської комуністичної влади, підсиленого допомогою СССР і польських націоналістичних партизанів. У довідці польського міністерства ситуацію на цій території було схарактерзовано так: «Українське населення... бере активну участь у діяльності банд або співпрацює з ними; банди користуються великим авторитетом серед українського населення... Згідно з розумінням українського населення, банди УПА (Українська Повстанська Армія) борються за так звану «Самостійну Україну». Українське населення поповнює банди живою силою і допомагає матеріально, співпрацює при організації бандитських операцій, проводить широкомасштабну розвідку за допомогою сильно розгалуженої цивільної сітки... Банди мають гнучку військову організацію... Всі ці загони мають добре розбудований політично-виховний апарат, який діє не лише у частинах, але також проводить сильну пропаганду серед місцевого населення».
В окремому розділі книги Олег Савчук висвітлює протидію українців переселенській політиці. Він зазначає, що українсько-польська збройна боротьба була значною мірою спровокована німецькими і радянськими спецслужбами. НКВД створював спецбоївки, замасковані під бандерівців, які вчиняли напади на польські села. У квітні 1945 року біля Томашова Люблинського польська міліція і солдати затримали одну таку банду. Адміністрація Люблинського воєводства писала радянським органам влади, що представники затриманої банди в часи німецької окупації належали до загонів СС, а з приходом радянських військ стали «истрибителями». Уповноважений РНК України у справах переселення Курінний опротестував затримання «истрибителей».
О.Савчук розповідає про боротьбу УПА: «Повстанці прагнули знищити комунікаційні системи. У повітря було висаджено та спалено чимало мостів і шляхопроводів, заміновано й знищено десятки кілометрів залізниць та телефонних ліній. Повстанці організували також низку операцій щодо знищення представників переселенських комісій, нападали на залізничні станції, звідки проходило вивезення українців на схід. Представники УПА розуміли, що при повному виселенні українців буде ліквідована і сама армія. Тому повстанці застосовували індивідуальний терор і щодо місцевих українських господарів, які добровільно зголосились на виїзд або співпрацювали з владою. Залишені українським населенням окремі села бандерівці спалювали для того, щоб не допустити заселення цих земель польськими осадниками».
Командування УПА намагалося налагодити стосунки з польським антикомуністичним підпіллям для боротьби проти спільного ворога. Можливості такого співробітництва продемонстрував напад українських і польських партизан на Грубешів, в ході якого було звільнено понад 20 політв’язнів, із яких п’ять вояків УПА, завдано втрат польським і радянським військовим у живій силі і техніці. Але, оскільки ОУН і УПА боролися за Незалежну Україну, то переговори з польською опозицією мали не стратегічний, а тактичний характер.
Польська держава провела операцію «Вісла», брутально виселивши українців, які ще залишалися на Холмщині і Підляшші у Східну Пруссію. Причому польська влада стежила, щоб не було компактного оселення українців. Українці мали розчинитися в поляках. Частина холмщаків і підляшан подалася в Україну, нелегально переходячи кордон. Але міністр внутрішніх справ УССР Т.Строкач 3 вересня 1947 року несподівано заборонив приймати українських переселенців. Очевидно, це розпорядження було узгоджене з Москвою. Росія і Польща прагнули зменшити кількість українців.
Олег Савчук застерігає: «Акція «Вісла» не може прирівнюватися, як це роблять деякі польські політики й історики, до переселення польського населення з Галичини та Волині 1944-1946 рр. Із Надсяння, Лемківщини, Холмщини і Підляшшя депортували корінне українське населення не з військових, а з етнополітичних мотивів, знищуючи українську етнічну територію. А з України переселяли, як слушно зауважив Я.Дашкевич, некорінних польських іммігрантів-колоністів, хоча з давніми традиціями колонізації, але без ліквідації польської етнічної території. Незаперечним є і той факт, що прикладом для проведення польським комуністичним урядом цієї, по суті, етнічної чистки стали масові депортації в СРСР, які проводив тоталітарний режим у 1930-40-ві рр. щодо кубанських українців, поляків, німців, кримських татар, греків, народів Північного Кавказу й Закавказзя».
Історик із Луцька закликає: «Потребує нових архівно-документальних студій і соціологічних узагальнень процес виселення частини українців Підляшшя до Білоруської РСР. Окремого дослідження заслуговує проблема етнокультурної та церковно-релігійної трансформації Холмщини й Підляшшя в новітню добу. Національно-культурне життя цього терену в першій половині ХХ ст. теж має бути ширше представлене в підручниках і посібниках для вишів і шкіл України. Актуальним є також створення мартирологу загиблих у 1940-ві рр. українців. Нинішня українська влада та громадськість мала б узяти під опіку пам’ятки історії та культури місцевих українців, насамперед уцілілі дерев’яні та муровані церкви, невпорядковані цвинтарі й окремі поховання воїнів Армії УНР й УПА на Холмщині та Підляшші, загалом українську культурно-мистецьку спадщину на території сучасної Польщі».
Не віриться, щоб нинішня влада зважилася на такий подвиг.
Анатолій Зборовський
{module mod_knopka_comments}