Моя хата скраю aбо чого ми чекаємо?
Історія, як відомо, повторюється. Але ось чому ми не вчимося нічому в неї – не зрозуміло. Адже усе це колись було. Варто лише згадати. Або прочитати у книжках – їх поки що не позабороняли і не понищили нові «совєти».
До речі, чи не тому перша атака нової влади спрямована саме проти історії. Ми так довго і з таким болем відкривали для себе і для світу всю жахливу большевицьку правду. Тепер же наші підручники з історії будуть писати «по-правильному», щоб і далі жили ми у невігластві та сліпоті.
Отже, давайте подивимося, що ми нині маємо. Україна розділена, зневірена, пограбована і одурена. Ворожа пропаганда і антиукраїнські впливи просочилися у наше життя і руйнують національний рух ізсередини. З’явилося чимало радикальних організацій, які дискредитують український націоналізм як такий. Адже, як відомо, саме цим поняттям люблять маніпулювати наші вороги, ототожнюючи його із нацизмом, фашизмом. А тут ще й олії у вогонь підливають ці молодіжки, які активно експлуатують нацистську символіку. Не виключено, що все це створено і керовано відповідними спецслужбами із відповідною метою. А молоді гарячі голови бездумно кидаються у вир «боротьби», яка затягує їх і Україну у прірву. Бо сіє розбрат і осудження серед великої кількості населення.
З іншого боку – помірковані націоналісти, які своєю поміркованістю і злочинною бездіяльністю також спричиняються до державної загибелі. Балачки, полеміка, демагогія – ось що стало основною справою сучасного націоналізму. Жодної стратегії. Та де там, жодного плану дій на найближче майбутнє... Програв Ющенко – і в усіх шок. Ніби могло бути інакше за таких розкладів. І що робити далі – не зрозуміло. Хіба що критикувати нову погану владу. Це ми вміємо. Останнім часом їхня діяльність звелася до «археологічних розкопок», до вшанування героїв України, до відродження історії тощо. Не кажу, що це не потрібно. Але так захопилися минулим, що забули думати про майбутнє. А тепер, в умовах загрози державності України, ці люди виявляються безсилими. Хоча, може, вони просто збираються із силами...Не знаю,чи може щось бути гірше, ніж розчарування в людині, якій ти вірив, на яку покладав великі надії і яка тепер, у час випробувань каже: «Моя хата скраю, настав ваш час, а я проста людина...». Е, ні, Вікторе Андрійовичу – Ви були національним лідером для великої частини України близько п’яти років. До останнього вірили Вам одиниці, але ще не втрачали надію. Але тепер не лишилося жодних ілюзій, віра розбита. Є лише гірка правда – ніякий Ви не лідер нації. Ситуативний тимчасовий президент. І саме на Вас лежить відповідальність за теперішнє і майбутнє. Адже Ви обіцяли і не виконали, Вам вірили, а Ви дурили, займалися окозамилюванням. Початки зароджуваного громадянського суспільства знищено, люди зневірені і дезорієновані. Тепер їх не одурять жодні партії та вожді своїми гаслами та солодкими обіцянками, не виведуть на вулиці так масово жодні політичні рухи. Народ не вірить. І не знає, що робити. Народ не хоче крові, а з новою владою без крові не вийде. А могло бути тоді, коли переміг Майдан. Не Ющенко переміг – а народ. Але це були непопулярні кроки серед олігархії, правлячої еліти. А перед народом уже не було потреби загравати. Прийшла нова влада і по-новому почала окрадати усіх, у тому числі й тих, хто у холодні дні і ночі 2004-го боровся за правду, за свободу... Не отримали нічого. Хоча, звісно, стало вільніше говорити, вільніше дихати, багато правильних питань було піднято, правильних рішень прийнято. Але не прийнято або прийнято неправильних значно більше. Ющенко не зробив нічого для того, аби убезпечити Україну від майбутнього, яке для нас уже стало теперішнім.
Ющенко підставив Україну, зрадив усіх нас. Але ж і ми винні – дали булаву, схилили голови, впряглися – і тягнемо воза. Розслабилися. Втомилися боротися, схотіли спокійного життя? А де ж громадський контроль? Де виступи проти несправедливих дій влади? Кожен пошумів-побурчав на кухні чи в Інтернеті – і на тому все. Не зродилося у нас ніяке громадянське суспільство. Скоріше померло, чи, може, заснуло... Бо ж, зробивши крок, треба іти далі, а не сідати і чекати манни небесної. За часів Кучми громадські рухи були значно активніші, ніж за Ющенка. Можливо тому, що не так усе відверто і брутально робилося? Хоча у деяких містах та селах поблизу Києва землі розкрадалися-роздавалися-продавалися нахабніше нікуди. А народ «безмолвствував». А ті виступи, акції протесту, які були, виглядали як пил на дорозі – здійнявся і влігся згодом. Забулося, стало звичним. Комусь по нирках надавали, комусь машину підірвали, квартиру підпалили – та й по всьому. Тихо. Але чи можна пробачати владі невиконання своїх обіцянок, завдяки яким вона стала владою? Де ж наші тюрми, переповнені бандитами? Де покарані злочинці за фальсифікацію виборів? Це ж доведено Судом! А винних має. Всепрощення чи слабохарактерність – байдуже. Головне, що тепер маємо прямі і безповоротні наслідки. Адже нинішня влада прийшла не для того, аби бавитися у демократію. Не прийшла і для того, щоб через п’ять, а тим паче через менше років піти. Те, що було за Ющенка здасться нам солов’їною піснею та вершиною демократії. Всі силові структури, всі керівні пости зайняли «свої». У них все чітко. Адже промашок бути не може. Є мета – тотальна влада за будь-яку ціну.
Поступово «здаються» інтереси держави. Причому із такою шаленою швидкістю, що не встигаємо і оком кліпнути. Не встигаємо і оговтатися. Поки там страйкували проти Табачника, інші робили свої чорні справи. Типу ніби єдиний Табачник їх не влаштовує. Всі ж інші – цукерочки. Аби ж тепер ними не вдавитися.
Янукович заграє зі світом заради своїх тимчасових вигод. А світ бачить Україну лише через призму Росії. І які б ми рожеві ілюзії про їхню демократичність не мали – все вимірюєьтся лише політичною та економічною доцільністю.
Найприкріше виглядає наше становище із огляду на цілковиту байдужість Європи. Виглядає так, що у разі збройного заворушення у країні на зразок киргизького, нам на допомогу ніхто не прийде. Окрім Росії, звісно, адже вони знані миротворці. Європа заплющила очі, не бажаючи псувати стосунки з Росією. Був один президент, який мав сміливість заявляти щось проти дружби з Росією, але і його не стало. Випадково? Навряд.
Історія повторюється. І лише сліпий або повний невіглас цього не бачить. Згадаймо добу Мазепи. Гетьман неодноразово звертався до європейських країн, просив підтримки проти Московії – не допомогли. Доба УНР та загроза більшовизму для всієї Європи – вони ж знову «умили руки». Комуністичний режим, репресії, Голодомор. Той, хто мав голос, українці з діаспори на увесь світ кричали про жахливий терор в СРСР – глухо. Ніхто не допоміг, не заступився. Відвернулися і закрили вуха. Досі нічого не змінилося. Росія заграє із Польщею, Німеччиною, Великобританією... та з ким вона тільки не заграє. Вони не люблять Росію, але і не наважуються виступати відверто проти.
Янукович знайшов спільну мову навіть з Обамою. Пообіцяв віддати Росії високозбагачений уран. І всі так утішилися. Чи не сповна розуму ці люди? Віддати уран для ядерної зброї чи не найбільшому агресору у світі. Дуже мудро. Тим паче ціна урану набагато вища, ніж ті дрібниці, за які його готовий проміняти Янукович – наш гарант залежності. Минуло трохи більше 50 днів його «правління», а вже стільки «досягнень». А що буде далі – страшно й подумати.
Тож з якого краю ваша хата не була б, до неї також знайдеться дорога. Адже хто не цікавиться політикою, тим політика все одно рано чи пізно зацікавиться. Але кожен шукає зараз відповіді: що робити. І не знаходить. Від того виникає розпач, апатія, страх... А наші вороги цим користуються, вони не втрачають часу. Адже треба міцно стати на ноги, щоб закріпитися у цій країні, де навіть Лєнін не одразу зумів стати «авторитетом». Хоча це уже в минулому. Тоді були українці, а тепер холуї та холопи з невизначеною національністю та українці, які не можуть визначитися, хто із них більш український, патріотичніший, правильніший і т.п. Сумно все це. Але це наше сьогодення. І нам у ньому жити або із ним боротися. Ось тільки лідера немає. Може тому, що «не цінує героїв моя країна»? Але чекати далі не можна, бо буде пізно. І моя хата не скраю. А ваша?
Марічка Гайдамаченко