Тарас Шевченко: послання до народу

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 10 березня 2010 Дата публікації Перегляди: 10239

 Учора минуло 196 років від дня народження, а сьогодні минає 149 років з часу смерті Великого Кобзаря.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО — унікальне явище в українській історії. Сила його таланту — в глибокій народній сутності як митця і як особистості. Обставини життя, світосприйняття, філософія, мова — усе щонайтісніше пов’язане з народом. А головне — освячене Совістю: служити народові як виразникові його буття в усіх вимірах (у тому числі — історичному й моральному). Тарас Григорович свою першу збірку поезій назвав «Кобзар» і в національній свідомості уже кількох поколінь це наймення — Великий Кобзар — закріпилося за ним як утілення найвищих чеснот народних співців і найбільших їхніх заслуг перед Україною.

Тарас Шевченко — селянський син. Унікальний самородок. Але він не був просто мужиком, навіть не мужицьким поетом, як дехто називав його, аби принизити. Це була високоосвічена, з енциклопедичним кругозором людина, яка бе­зупинно прагла знань і черпала їх з усіх можливих, доступних для неї джерел. З дідових оповідок і народних пісень, з цілеспрямованих пізнавальних мандрівок і архівів та літописів, з книжкових видань і театрів та музеїв, зі спілкування з культурницькою інтелігенцією і в колі простих селян… Як наслідок (хоча процес і безкінечний) це був інтелектуал-самоук і трудолюб, який сягнув висот академіка як художник і основоположника рідної літератури як майстер слова.

Його особиста доля була не з медом, а часто-густо — гірка і жорстоко невблаганна. Не вдалося йому влаштувати родинний затишок, не спромігся викупити кревну рідню з кріпацтва, хоча щиро прагнув цього і докладав чимало зусиль. Але Україна, український народ щасливі тим, що маємо Шевченка. Він був, є і буде. Бо так, як писав Шевченко, не писав і вже не напише ніхто. Бо слово його просте й доступне кожному, а сконцентрована в ньому смислова і емоційна енергетика здатна розбудити й найлінивішого в мислі, і найбайдужішого в дії. Бо правда його, будучи закоріненою в народне життя, піднімає кожного, хто вчитається в «Кобзар», до найвищих національних і моральних висот.

Шевченкові боліла кожна людська душа, уся Україна. Вдесяте, навіть усоте перечитуючи «Кобзар», знаходиш усе нові й нові нюанси у змісті і духові його творів, одержуєш такий потужний заряд любові і віри, що вже не опустиш рук у найскрутнішу хвилину. З Тарасом Шевченком і його «Кобзарем» Україна і її народ — непереможні.

Кожним своїм рядком, кожним словом Шевченко леліє Україну і нас із вами, його нащадків. Але в його творчості є і прямі звернення до народу — як високі художні маніфести, як заклинання не скорятися долі, бути гідними свого історичного покликання — оберігати і творити себе, оберігати і плекати свою матір-Україну. У грудні 1845 року Тарас Григорович пише поему «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє». Це звідти і нині часто вживають рядки-афоризми: «В своїй хаті своя й правда / І сила, і воля»; «Нема на світі України, / Немає другого Дніпра». Звідти ж грізно-застережливе: «Схаменіться! будьте люди, / Бо лихо вам буде./ Розкуються незабаром / Заковані люде». Там же: «Якби ви вчились так, як треба, / То й мудрість би була своя»; «Доборолась Україна / До самого краю. / Гірше ляха свої діти / Її розпинають»; «Учітесь, читайте, / І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь». І врешті-решт — сповнений оптимізму заключний акорд, висловлений у шести останніх рядках:

«І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечерній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!»

Поему «І мертвим, і живим…» Тарас Шевченко написав, перебуваючи в Україні, — під враженням побаченого і почутого, пережитого й переосмисленого. Прикметно, що епіграфом до цього твору автор узяв рядки з Соборного послання Іоанна (глава 4, с. 20): «А те кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавидит, ложь есть».

Побувавши в Україні влітку 1859 року, поет побачив ті ж проблеми, що і в попередні (з перервою) мандрування 1843-1847 рр. Тільки, можливо, ще болісніше і гостріше сприйняв не лише соціальну прірву в суспільстві, а й морально-психологічний стан української людності. І через 15 років після «І мертвим, і живим…» поет знову звертається з посланням до України, до народу. «Погибнеш, згинеш, Україно, / Не стане знаку на Землі», — волає він з далекого С.-Петербурга до своїх земляків, з якими живим уже ніколи не зустрінеться, хоча тільки й мрії в той час було, щоб повернутися в рідний край.

Цього разу Тарас Григорович знову вдається до Біблії, зіставляючи її вчення з реальною дійсністю. Але використовує вже не для епіграфа, а як джерело для наслідування. Вірш називається «Осії. Глава XIV. Подражаніє». Його ми сьогодні і публікуємо.

А перед тим нагадаємо, що в «Старий завіт» «Біблії», окрім усього іншого, входить і «Книга дванадцяти пророків», в яку включено також промови пророка Осії. Цей пророк жив десь у VIII столітті до Різдва Христового. Уся його діяльність була звернена проти релігійного занепадання північного Ізраїльського царства. Боровся також із занепадом народних звичаїв та з громадськими пороками, що кричали до неба. Власне, звідси і поштовх для Шевченкового «подражанія». Все інше у вірші Тараса — своє, національне. За справедливим визначенням академіка Івана Дзюби, перу якого належить монументальне новітнє дослідження життя і творчості Тараса Шевченка, «Це — немовби його прощальне слово до України». «Це «подражаніє», — зазначає вчений, — може, «найзапекліше» з усього, що написав Шевченко».

З часу написання вірша минуло півтора століття. Але й сьогодні, за нібито ж відмінних соціальних, економічних і політичних умов, вірш Шевченка актуальний, пронизаний тривогою і болем за нашу хистку, чи й відверто ілюзорну, національну самодостатність, наче написаний саме для наших сучасників. Можемо лише дивуватись, як швидко плине час (виросло щонайменше шість нових поколінь) і як глибоко та глухо застряла Україна і ми всі з нею у лабетах далекого напіврабського минулого. Та що там казати: Шевченко вбачав подібність у глибині понад 2,5 тисячі літ. Правда, знаходив її у чужинській історії.

Володимир БІЛЕНКО

 

Тарас ШЕВЧЕНКО

 

Осії. Глава XIV

 

Подражаніє

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі.

А ти пишалася колись

В добрі і розкоші! Вкраїно!

Мій любий краю неповинний!

За що тебе господь кара,

Карає тяжко? За Богдана,

Та за скаженого Петра,

Та за панів отих поганих

До краю нищить… Покара,

Уб’є незримо і правдиво;

Бо довго довготерпеливий

Дивився мовчки на твою,

Гріховную твою утробу

І рек во гніві: «Потреблю

Твою красу, твою оздобу,

Сама розіпнешся. Во злобі

Сини твої тебе уб’ють

Оперені, а злозачаті

Во чреві згинуть, пропадуть,

Мов недолежані курчата!..

І плача, матерного плача

Ісполню гради і поля,

Да зрить розтлєнная земля,

Що я держитель і все бачу».

Воскресни, мамо! І вернися

В світлицю-хату; опочий,

Бо ти аж надто вже втомилась,

Гріхи синовні несучи.

Спочивши, скорбная, скажи,

Прорци своїм лукавим чадам,

Що пропадуть вони, лихі,

Що їх безчестіє, і зрада,

І криводушіє огнем,

Кровавим, пламенним мечем

Нарізані на людських душах,

Що крикне кара невсипуща,

Що не спасе їх добрий цар,

Їх кроткий, п’яний господар,

Не дасть їм пить,

не дасть їм їсти,

Не дасть коня вам охляп сісти

Та утікать; не втечете

І не сховаєтеся; всюди

Вас найде правда-мста; а люде

Підстережуть вас на тоте ж,

Уловлять і судить не будуть,

В кайдани туго окують,

В село на зрище приведуть

І на хресті отім без ката

І без царя вас, біснуватих,

Розпнуть, розірвуть, рознесуть,

І вашей кровію, собаки,

Собак напоять… І додай,

Такеє слово їм додай

Без притчі; вискажи:«Зробили,

Руками скверними створили

Свою надію; й речете,

Що цар наш бог, і цар надія,

І нагодує, і огріє

Вдову і сирот». Ні, не те,

Скажи їм ось що: «Брешуть боги,

Ті ідоли в чужих чертогах,

Скажи, що правда оживе,

Натхне, накличе, нажене

Не ветхе[є], не древлє слово

Розтлєнноє, а слово нове

Меж людьми криком пронесе

І люд окрадений спасе

Од ласки царської…»

 

Сільські Вісті