Богдана КОСТЮК
Шкода, але у фінал президентських перегонів в Україні не потрапив жоден з кандидатів - представників національно-патріотичних сил. Перемогу святкуватимуть олігархи, які, як відомо зі світової історії, представляють не націю, не народ, а вузький прошарок населення. Чому так сталось? Одним реченням відповісти складно, але «ризик - справа благородна», хоч і невдячна...
«СОВОК НЕВМИРУЩИЙ»
Це я про нас усіх: і тих, хто згадує часи дешевих ковбаси і горілки, і тих, для кого ті часи асоціюються з політичними репресіями, «вравнилівкою», сірими заклопотаними людьми у сірому на сірих вулицях... Ті часи минули і не повернуться назад, але вони гризтимуть душі доти, доки про них згадуватимуть, просто згадуватимуть, не роблячи ніяких висновків, не вивчаючи уроків того минулого.
І - що найгірше! - не маючи жодного бажання змінити себе самого і відповідно своїх родичів і друзів, не позбувшись «комплексу сірості» (цитую влучне висловлювання польського публіциста і громадського діяча Адама Міхніка).
Екс-Президент Чехії, інтелектуал Вацлав Гавел подібний комплекс назвав «совком невмирущим», пояснюючи його безсмертність наступним чином: «Народжена, вихована і вирощена радянською ідеологією людина вірить, що за неї все вирішить влада: дасть освіту, роботу, зарплату - а незгодним чи незадоволеним дасть тюремний термін...». А ще були байдужі, з тих, у кого «хата з краю»... Отак і живуть, сподіваючись на доброго царя (у нашому випадку - генсека або президента), і байдуже їм (нам), чи той глава держави з тюряги вийшов у світ широкий, чи після фінансово-економічних розборок примчав на політичний Олімп. Аби годував і щось цікаве у численних ток-шоу розповідав.
І абсолютно начхати «сірим совкам» на Україну, на ту країну, в якій народжені і живуть (а дехто взагалі зізнається, що змушений жити), і в якій - найімовірніше - житимуть і їхні діти. І виховують своїх дітей такими самими «моя хата з краю», як і самі. Але - дякувати Богові - у наш час глобалізації, розвитку сучасних засобів комунікації і розповсюдження електронних технологій якраз діти і не хочуть виховуватись подібними до батьків. Діти у чатах спілкуються одне з одним і з однолітками з інших країн; діти вивчають іноземні мови і шукають у вікіпедії (англійською, між іншим!) інформації про свою державу. «У мене мама лінива. Українською розмовляти зі мною не хоче, а я з нею, коли вона російською щось запитує, спілкуюсь англійською», - пояснює мені причину конфлікту «батька - діти» 10-річний сусід. «Я у вікіпедії вичитав, що спершу Україна називалась - Русь. Така держава була, Київська Русь. А от я так і не зрозуміла, чому росіяни у нас назву країни вкрали?», - серйозно цікавиться 14-річний Влад, син моєї однокурсниці.
Тож діти - наше майбутнє. Головне, виховувати їх як громадян України. Дати їм сучасну освіту. Надати їм можливість побачити Україну - і не зачиняти їх у межах цієї території, бо ж через пізнання світу пізнається краще і своя мала вітчизна. Саме нинішнє покоління дітей і підлітків зможе виправити помилки нашого «сіро-совкового» покоління, яке намагалось будувати Україну, не маючи уявлення про державотворення, і яке у підсумку довірило будувати свою державу представникам старих - радянської доби - політикам. Тепер важливо, щоб наші діти й онуки встигли вирости в Україні, а ми за цей період - не загубили Україну.
БАЙДУЖЕ СУСПІЛЬСТВО
У Києві - зимовий колапс, важко пересуватись і автомобілям, і пішоходам. Вулиці не чищені, смітники переповнені, воду можна назвати гарячою лише чисто символічно. Мій знайомий з Нью-Йорка щодня порівнює свої проходи за маршрутом «під'їзд житлового будинку - авто - робота» і назад з тренуваннями Національної гвардії США на небезпечній місцевості. При цьому дивується: «Чому київська громада не пікетує приміщення міської адміністрації? Чому ваш мер не іде у відставку? Київ абсолютно не готовий до зимових катаклізмів, а влада і громада нічого не роблять...». Пояснити громадянинові США - країни, де мер і губернатор можуть позбутися своїх місць і за менші огріхи, ніж нечищені від снігу і льоду тротуари і хаос на магістралях - що українці терплячі, я не можу. Він не розуміє, що окрема людина і громада окремо взятого міста може просто не поважати себе і погоджуватися з цією ситуацією. Що міська громада може купитися на пакет гречки і вибирати мера та його «молоду команду», які буквально добивають це місто (одне з найстаріших в Європі і найкрасивіших у світі!), які продають цілими кварталами старий історичний центр Києва, які дерибанять кошти, які ми зі своїх зарплат і пенсій платимо у вигляді місцевих податків та комунальних платежів на утримання цього міста (про це більше знають у КРУ, Київській міській прокуратурі та УМВС України у м. Києві). Що міська громада може ковтати образу, погоджуючись бути бидлом... За вживання цього слова не вибачаюсь, бо лише бидлу все одно, де воно живе - знову ж таки, аби годували, хоч гречкою, хоч рисом, хоч цукерками...
Дарма європейці вважають, що в Україні вже сформувалось громадянське суспільство: нема громадян, нема політичної нації, нема свідомої громади - тож насправді нема і суспільства. Є електорат, «сірий совок», населення тощо. Громадянське суспільство тільки-но почало формуватись, і формується воно без зайвого поспіху, достатньо пасивно. Ну власне: яке населення - таке і суспільство врешті-решт. Влада он - робить, що хоче, і жодного суспільного контролю чи навіть звичайного стеження за їхніми діями з боку суспільства непомітно.
КОРИСТЬ НАЦІОНАЛІЗМУ
Досвід колишніх радянських республік і країн соціалістичного табору у процесі розбудови демократичних незалежних держав підтверджує той історичний факт, що без націоналізму побудова повноцінної держави неможлива. «Демократія - це складова національної ідеї, це той вогник, який єднає народи у нації, але без здорового націоналізму демократія слабка», - це теж Адам Міхнік. Націоналізм - це і знання історії свого народу і своєї землі, і визначення себе як національної і громадянської одиниці, і підґрунтя національної ідеї. Власне, українцям націоналізм притаманний не дуже... І у підсумку таки маємо те, що маємо: совково-олігархічну державу з українсько-російським суржиком. Хіба що діти цікавляться, чому у нас росіяни назву держави вкрали, як цікавляться козацьким лицарством та подвигами українських націоналістів у роки Першої і Другої світових воєн.
Я вважаю, що про Голодомор треба знати, що це не просто геноцид, а злочин проти людства. Але на спогадах та увічненні пам'яті про жертви Голодомору; на відзначенні 300-річчя Полтавської битви, програної гетьманом І.Мазепою, нову українську ідею збудувати не можна: це буде національна ідея лузерів, тих, хто звик програвати і страждати. А от на тому, що українське селянство було заможнім, годувало Європу і через це і постраждало від сталінської камарильї - про це треба говорити. І про те, що гетьман І.Мазепа підтримував культуру та освіту, фінансував побудову храмів і шкіл - це теж треба знати. Як треба говорити і про те, що у часи СРСР український футбол був одним з кращих в Європі, замість посипати попелом голови уболівальників, через відсутність хорошого тренера у нинішніх «збірників». Національна ідея має бути ідеєю перемоги і переможців, це також історичний досвід розбудови національних держав.
І все-таки головне - мати бажання бути переможцем, мати гордість бути українцем.
