Секрет слов’янських народів

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 19 грудня 2009 Дата публікації Перегляди: 7657

Основним питанням, яке намагалось розв’язати слов’янство протягом своєї історії — це “як залишитись частиною Західно-європейської цивілізації в умовах зближення зі Сходом?”

Наприкінці двадцятого-початку двадцять першого сторіччя ми стали свідками активації теми цивілізаційних зламів. Перемога буржуазно-демократичного різноманіття над соціалістичною гомогенністю перетворили світ на величезну і невпорядковану мозаїку. Це одразу поставило питання про нових суб’єктів міжцивілізаційних стосунків. У протиборстві зійшлися Європа з Азією, Старий і Новий світи, всі – з Китаєм, державний терор з просто терором. Іноді це протиборство має культурно-релігійний підтекст, іноді — політико-економічний чи соціальний. Врешті, їм на зміну прийшов новий конфлікт — між гегемонією та плюралістичністю.

Жертвами цього конфлікту стали слов’янське співтовариство і голос слов’янської культури в „світовому оркестрі”. Фактично ця тема отримала статус безперспективної. Сьогодні сумніву піддаються її базові характеристики: лінгвістична спорідненість, історичне походження, ментальна подібність тощо. Славізм все більше набуває штучного характеру і проголошується фактором, що заважає впорядкуванню „післявоєнного” світу.

Особливістю є те, що прибічниками такої позиції стають і самі слов’яни, які тим самим позбавляють себе статуса суб’єкта, що може претендувати на самостійну і повноцінну участь у світовому діалозі культур. Хоча цьому феномену можна знайти пояснення.

Фатальна роль Росії

Вже традиційним стало регулярне згадування провідної ролі Росії в справі „єднання братніх народів”. Фактично можна говорити про те, що питання про слов’янську єдність вже ототожнюється з питанням про припустимість зближення з Росією. І для багатьох слов’янських народів це питання вже розв’язане на користь нових європейських ідентичностей. Маємо зважати, що за час „холодної війни” у залучених до неї сторін накопичилося безліч різнопланових рахунків, які тепер хтось має сплачувати. В цьому полягає постколоніальна логіка міжнародної конкуренції за домінуючий статус, і в цьому є сенс питання „хто ти, і на чиєму боці зараз?”.

Особливо легко стало маніпулювати такими „рахунками” після проголошення Російської Федерації правонаступницею Радянського Союзу, з усіма її імперськими геополітичними претензіями, частиною яких є гегемонія в слов’янському, чи принаймні східнослов’янському ареалі. Перш за все, було проголошено, що „змагання двох світів” ще не закінчилось, воно лише набуло опосередкованих форм. А отже всі розмови про рахунки та контрибуції не мають жодних підстав.

З огляду на це, славізм набуває значення ще одного знаряддя російської імперськості. І виникає лише одне запитання: чому слов’янський світ не пропонує інших, своїх тлумачень славізму?

В основі російських підходів до слов’янського питання лежить ідея панславістської гегемонії. Можливо, вона не є вичерпною, а іноді навіть фасадною, для країни, що перебуває в хронічному стані кризи національної ідентичності, вираженої у внутрішньому конфлікті європейства та азійськості. Найбільш влучним формулюванням цього конфлікту стало питання, свого часу поставлене К.Леонтьєвим — „Кровь или почва”, — відповідь на яке привело його до висновку: „слов’янство є, славізму немає”. І це є основною проблемою для налагодження підірваних стосунків з європейським слов’янським середовищем.

Але за всіх протиріч ідея панславізму є однією із засадових в реалізації східноєвропейського вектора російської зовнішньої політики. Базовою настільки, що стала частиною національного міфу. Відповідно до нього, Росія (в цьому випадку саме Росія, а не Російська Федерація) є осердям і захисником слов’ян. Перш за все, православних, але й не тільки. Для всіх інших вона також стає опорою, хоча на даному етапі – у якості додаткового аргументу в розмові із „старою Європою”. В будь-якому випадку Росія відіграє ключову роль в боротьбі з „германізацією” чи „вестернізацією” (ці поняття в концепції виконують взаємозамінну функцію, і використовуються відповідно до ситуації) і є гарантією панслов’янської гегемонії в майбутньому. Славізм для Росії стає інструментом витіснення її атлантичних супротивників, способом встановити нові політичні та цивілізаційні кордони. Але це всього лише відлуння тих старих ідей, що вкидаються в обіг аж до цього часу, яке не передає всієї повноти російських переживань щодо цієї теми – вони набагато більш емоційні та насичені. Таке світовідчуття має реальне історичне підгрунття, оскільки воно є логічним завершенням розвитку теми „слов’янської взаємності”, в який робили внесок всі слов’янські народи.

Хвилі слов’янського піднесення

Панславізм не був російським винаходом. Основні ідеї, що пізніше склали його основу, народилися на Балканах, окупованих Оттоманською імперією, ще в XVII сторіччі. Цікавим є те, що їх виразник хорват Юрай Крижанич, після свого приїзду до Москви опинився у сибірському засланні, оскільки не тільки напружував династичні стосунки між імперіями, але й пропагував ідеї православно-католицького уніатства.

Взагалі, стосунки славізму та російських владних структур завжди були непростими. Слов’янська ідея народжувалась як протестна і виконувала роль інструмента для зламування усталених порядків та кордонів. Відповідно, вона не завжди гармоніювала з офіційною політикою російської влади (згадаймо, хоча б „польське питання”), яка здебільшого залишалась в якості спостерігача і активно залучалась до процесу тільки на етапах, коли слов’янська спорідненість набувала вираженого проросійського характеру і співпадала з зовнішньополітичними намірами імперії Романових.

Головні теоретики панславізму з’явилися у першій третині ХІХ сторіччя на спірній території, що носила назву „землі корони святого Вацлава” і належала Австрійській імперії. Тепер це чеська земля, але тоді вона частіше фігурувала в якості Богемії — області, населеної своєрідною білінгвістичною спільнотою, утвореною на основі змішування чеського та німецького етносів. Невідомо, яким би чином склалася доля цієї спільноти в інших історичних умовах. Але агресивний експансионізм сусідньої пруської монархії, націленої на консервацію феодальних порядків, схилив хиткі терези ідентифікації на бік більш буржуазної слов’янської складової. Тобто перше зіткнення, яке потім увійшло в історію як боротьба германської „грубої сили” і слов’янського „духу”, відбулося і було актуалізоване чехами.

Те, що цей процес відбувався в рамках протистояння кількох імперій, а також те, що з певного періоду австрійський уряд намагався проводити політику імперської уніфікації (елементом якої було введення німецької мови як державної), підштовхнуло чеських ентузіастів до надання своїм ідеям суперетнічних імперських масштабів. Панславізм від початку мав виражену політичну специфіку. Його прихильники дуже швидко пройшли шлях від осмислення культурної близькості до імперського проекту.

На першому етапі погляди ідеологів панславізму за інерцією звернулися на схід. Своє слово сказали російське слов’янофільство (яке, проте, мало характер зосередження на внутрішньо-культурних проблемах) і симпатії до підтримки Росії слов’янських підданих Оттоманів. На те, що ця підтримка мала швидше релігійне, а не етнічне підгрунтя, особливо не зважалося. Зважалося на інше — російський імперіалізм виявився не менш консервативним, ніж германо-пруський, і панрусизм зайняв почесне місце в переліку небезпек для слов’ян поряд із своїм німецьким колегою. Це і зорієнтувало чеських славістів в іншому напрямку.

У 1848 році в Празі під головуванням Франтішека Палацького відбувся перший Всеслов’янський конгрес, учасники якого вимагали перетворення імперії Габсбургів у федерацію рівноправних народів. Розрахунок був дуже простий: оскільки слов’яни складали основу населення цієї держави, то її перетворення на слов’янську за умов федералізації ставало справою техніки. Цей план дістав назву „австрославізм” і був наданий на розгляд віденському парламенту. Наступні події, які врешті-решт призвели до перебудови Австрії на Австро-Угорщину, поховали цю тему. Спроба слов’ян, які на протязі сторіч були частиною західної цивілізації і робили внесок у її розвиток, отримати статус національного суб’єкта закінчилася поразкою.

Щодо наслідків, викликаних таким розвитком ситуації, показовою є трансформація поглядів Людовита Штура — представника словацької гілки панславізму. Він починав як словацький націоналіст. Проте невдалі національні змагання та провал австрославізму змусили його відійти від ідеї національного самовизначення. Натомість було сформульовано пропозицію створення слов’янської федерації із столицею у Москві, російською мовою в якості мови спілкування та православ’ям як загальною релігією.

Те, що такі настрої набули великого поширення, і Росія повернулася у фокус панславістського проекту, знайшло вираз в обранні місця проведення другого Всеслов’янського з’їзду, який відбувся 1867 року в Москві. За його наслідками Росія була проголошена стовпом істинної віри, миру і соціальної справедливості, росіяни проголошувались обраними для спасіння людства. Не буде правильним записувати такий результат на рахунок лише прагматичного розрахунку учасників з’їзду. На той час Росія, з огляду на реалізацію програми суспільних перетворень (відміна кріпацтва тощо), виглядала вельми прогресивною, що надало поштовх до посилення віри в цю країну.

Вагому роль зіграла активізація слов’янофільского крила інтелектуального середовища Росії. Своєю діяльністю воно компенсувало більшість претензій, що могли висунути слов’яни (зокрема поляки) до офіційної політики Петербургу.

Саме в цей час панславізм нарешті стає одним з улюбленців російської влади, яка під впливом загальноєвропейських тенденцій стурбувалася пошуком додаткових підстав для своєї легітимації. В результаті панславізмом зацікавилися впливові ідеологи доктрини “офіційної народності” і серед них Михайло Катков.

Проте месіанізм Росії не витримав випробовування. Фатальну роль в цьому зіграли події на Балканах, викликані розпадом Оттоманської імперії. Виявилось, що ідея “слов’янської взаємності” погано конвертується в політичну практику, особливо коли мова заходить про територіальний перерозподіл — питання особливо гострого для екстенсивного періоду розвитку людства. Нові християнські держави, зокрема Сербія і Болгарія, зчинили тривалу суперечку щодо приналежності Македонії — суперечку, в якій Росія так і не змогла посісти місце авторитетного арбітра. Царський режим діяв виключно у своїх монархічних інтересах. Це логічно, але це фактично зруйнувало його месіанське реноме. Не менш егоїстично поводилися і “балканські побратими”, які з легкістю відмовлялися від проросійської орієнтації на користь союзу з іншими європейськими державами.

Цілком можливо, що на цьому можна було б поставити крапку в описі драматичного розвитку славізму, як однієї з політичних течій епохи занепаду старих імперій. Але в гру вступив германський фактор. Слов’янська гоноровість і тривале проголошення ідей боротьби з германською експансією таки викликала реакцію з боку германської Європи. Стурбовані перетворенням панславізму на офіційну доктрину і роздратовані розмовами про їхню підстаркувату цивілізаційну неміч, німці заснували у 1891 році пангерманський союз. Його ідейні натхненники (Ернст Хаазе, Генріх Класс) вимагали розширення “життєвого простору” для німців. Пангерманісти відродили ідеї “братства нордичної раси”, потім розвинули їх у проекті створення “Mitteleuropa” (Центральної Европи) під орудою Германії. З часом вплив пангерманізму на суспільну свідомість тільки посилювався, і досяг піку під час правління Адольфа Гітлера.

І пангерманізм, і панславізм були засновані на переконанні, що расова чи лінгвістична приналежність забезпечує близькість економічних і політичних інтересів, автоматично спричиняє прагнення до об’єднання в межах певного суперетнічного державного утворення. Таке розуміння ситуації було властиве не тільки німецьким націонал-соціалістам. Не менш вірними адептами політики расової близькості були і лідери Радянського Союзу — спадкоємця слов’янського месіанізму. Так під час Другої світової війни, щоб посилити вплив на окуповані Німеччиною слов’янські країни, сталінська пропаганда активно спекулювала на принципах протистояння слов’янського та германського духу. Прикладом з тих часів може бути післявоєнний план створення слов’янського геополітичного трикутника “СРСР — Чехословакія — Польща”. Проте все це було набагато пізніше.

Наприкінці ж ХІХ сторіччя більшість слов’янських інтелектуалів визнали утопічність панславістських ідей. Разом з тим, активізація німецької складової населення Чехії викликало чергову хвилю прослов’янських акцій. Створювалися нові громадські організації етнокультурної спрямованості. Їхня діяльність базувалася на доктрині оновленого славізму — неославізму. Формування цієї доктрини припало на початок ХХ сторіччя. Її особливістю була спроба подолати імперсько-експансіоністський характер попередніх ідеологічних конструкцій. Це була загальнослов’янська буржуазно-демократична програма. Що дозволило дослідникам оцінити її як прояв слов’янського націоналізму, який прагнув посісти рівноправне місце поряд з іншими європейським народами. Очевидно, що націоналістична специфіка врешті-решт позначилась і на об’єднавчому потенціалі цієї течії.

Завданням неославістів було сприяння культурному спілкуванню на засадах повної рівноправності, що виключають будь-які месіанські преференції. На той час навіть консервативно налаштовані російські слов’янофіли були готові вивести ідею слов’янської єдності за вузькі рамки державності та релігійності. Основним мотивом дискурсу стало питання про взаємне прощення слов’ян. Оскільки така постановка могла сприяти розв’язанню чисельних внутрішньополітичних і міждержавних протиріч, увагу до неославізму проявили офіційні установи Росії, Австро-Угорщини, Сербії та Болгарії. Завдяки цьому у 1908 році в Празі відбувся ще один Слов’янський з’їзд, на якому були присутні чеська, російська, хорватська, словенська, сербська і болгарська делегації. Від поляків були присутні тільки представники земель, що входили до Російської імперії. Були відсутні словаки.

Рішення цього заходу були дуже обережними. Вони мали продемонструвати прагнення слов’ян досягти процвітання без утискування інтересів сусідніх народів. Учасники з’їзду активно відхрещувались від усього, що могло викликати міждержавні ускладнення. Головним було гасло самовизначення в межах існуючих державних утворень. В фокусі розгляду були чисельні питання культурного зближення.

Однак політичні реалії того часу вимагали від неославістів політичних оцінок. І спусковим гачком слов’янського розбрату стало прагнення Австро-Угорщини компенсувати втрати європейського впливу на користь Германської імперії за рахунок активізації балканської політики. В рамках цього було анексовано Боснію та Герцеговину. Австро-угорські слов’яни сприйняли це як позитивний момент, що посилював слов’янську складову в імперії Габсбургів. Росіяни – засудили таку позицію. В свою чергу знову загострилося “польське питання” і вже вкотре затягнувся “балканський вузол”.

Щоб зняти ці протиріччя в 1910 році в Софії був скликаний ІІ Слов’янський з’їзд, який проте мав лише ритуальний характер. Останнім ударом по неославізму стали Балканські війни між Сербією та Болгарією, які остаточно розвіяли сумніви з приводу прірви, яка існувала між прибічниками слов’яністських доктрин та офіційними владними структурами. Як з’ясувалося, для останніх славізм виконував роль ще однієї обгортки для “реальної політики”.

Неославізм став підгрунтям для активізації діяльності прибічників утворення альянсу південно-слов’янських народів. І якщо до 1912 року в якості потенційних учасників цього союзу оголошувались Сербія, Чорногорія та Болгарія, то ситуація після Першої світової війни внесла свої істотні корективи. Розпад імперії Габсбургів і післявоєнний територіальний розподіл зробив можливим утворення державного союзу сербів, хорватів та словенців — “народу з трьома іменами”. Ідеологічна доктрина цього союзу — інтегральний югославізм — будувалася на етнічній та лінгвістичній спільності цих народів. Проте від самого початку цей союз був приречений на розпад, оскільки в його основі лежали уявлення про жертовний месіанізм сербського народу. Поступово він трансформувався у спробу національної уніфікації, як своєрідної “сплати рахунків”, що, врешті-решт, призвело до трагічних наслідків.

Отож, тенденція

Попри всю драматичність розгортання ідеї слов’янського єднання, виникає відчуття відсутності її логічної завершеності. Жодного разу вона не отримала адекватного і самодостатнього політичного оформлення, яке б мало тривалу і стабільну перспективу. А прикладів, які б говорили про боротьбу слов’янського світу із самим собою, не менше, ніж негараздів, які виникали між “слов’янським духом” та “германською грубою силою”. Показовою є доля панславізму, який попри всі очікування врешті-решт призвів до ентропії слов’янського світу.

Формула “слов’янство є, славізму нема”, яка концентровано виражає існуючий стан речей, акцентує існування певної подібності між кількома народами, їхню, так би мовити, фольклорно-обрядову схожість. Але при цьому поза увагою залишається спорідненість життєвого укладу, способів суспільної організації, політичних культур. Проте саме це складає основу для славізму як концептуального оформлення уявлень про спільність інтересів слов’янства, його консолідації і позиціонування стосовно інших культурно-політичних конгломератів. І те, що відсутність такого рода уявлень подається як неможливість вказує на свідомий характер відторгнення і блокування розвитку славізму.

Разом з тим свідома архаїзація етнокультурної спільності слов’янських народів робить їх політично пасивними і створює непоганий грунт для нав’язування їм суспільно-політичних форматів зовнішнього походження — чи то римо-германського, чи то азійсько-візантійського, чи будь-якого іншого гатунку.

В цьому і полягають витоки неподоланості розiрваностi слов'янського свiту i занепаду славiзму, оскільки саме фольклорно-обрядова архаїчна обмеженість завжди паралізувала слов’янський світ, заважала його представникам адекватно усвідомити суть змін, які в ньому відбувалися. А отже — посісти вагоме місце в світі.

Бiльше того, етнокультурнi особливостi такого роду дуже часто ставали каменем спотикання. В якості прикладу можна згадати всім відомий подiл слов'янського свiту на схiдну та захiдну частини. I це була далеко не умовна межа.

По суті слов’янський дискурс і досі вичерпується суперечкою між панславізмом та неославізмом, які перетворюються одне в одного відповідно до зовнішніх обставин. Ця суперечка має взаємозосереджений замкнений характер. Іноді складається враження, що основною метою панславістської експансії стають виключно самі ж слов’яни. Не останню роль в цьому грає збереження експансивної налаштованості Росії. Остання, не будучи послідовним носієм ідей славізму, охоче долучається до слов’янського дискурсу, на що, зрештою, має право. Але по ходу цього процесу раз по раз відбувається переорієнтація учасників діалогу із проблем, які мають загальнослов’янське звучання, на питання поточної політики Росії. І це безпосередньо позначається на результатах. В якості обміну на лояльність, Росія пропонує іншим слов’янським народам плече в суперечці із „старою Європою”, тим самим провокуючи появу нових розмежувальних кордонів у Європі. Це не співпадає із намірами європейських слов’ян, які йдуть найпростішим шляхом — відмовляються від славізму.

Взагалі, осмислення слов’янської теми як самостійного етнічного чи надетнічного явища виглядає дещо штучним. Надто щільними були контакти слов’ян із сусідами, і надто переплетеними виявились їхні долі. Це спричинило формування чисельних альтернативних форматів, в рамках яких слов’яни отримували б змогу продовжувати свій національний розвиток. В умовах нового світового порядку славізм — не самий придатний з цих форматів.

Разом з цим попри близькість і змішування слов’янських і неслов’янських народів, не відбулося очікуваної в таких умовах „переплавки”. З одного боку, це свідчить про стійкість слов’янського культурного генотипу, а з іншого — про існування специфіки взаємодії слов’ян з іншими народами.

Навiть побiжний погляд на iсторiю свiдчить, що сплески iнтересу слов'ян одне до одного супроводжували активiзацiю певних практик, пов'язаних iз перетвореннями в способi органiзацiї суспiльного життя, а також реакцiями на специфiку свiтових процесiв. Слов’янський резонанс виникав і продовжує виникати під час масових громадянських збурень. Він має антиколоніалістську та антиавторитарну специфіку і яскраво виражений характер протистояння двох культурних типів, заснованих на продуктивному освоєнні та авантюрному завоюванні.

Думається, що саме це створює базу для солідарізації слов’ян, переходу від етнокультурної пошматованостi до багатоукладної консолiдованості, а також подальшого позицiонування в свiтi.

Своєрідністю дійсно слов’янського експансионізму, відмінного від усіх, є спрямованість не стільки на розширення чи встановлення нових кордонів, скільки на їхнє розчинення. Зауважимо, що основним питанням, яке намагалось розв’язати слов’янство на протязі своєї історії — це “як залишитись частиною західно-європейської цивілізації в умовах зближення зі сходом?”

Віки, що минули, переконливо довели, що слов’ян не можна вмістити в якісь кордони. Ця особливість історичних реалій не дає розмістити феномен слов’янського світу у вузьких рамках традиційних уявлень про геополітику як змагання за домінування чи гегемонію. По суті слов’янський світ — це багатополюсний мережевний світ. В цьому і полягає секрет невичерпного потенціалу слов’янських народів.

Юрій Надтока