Польсько-український монолог пам’яті

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 12 липня 2013 Дата публікації Перегляди: 1915

Як історик я чимало написав про польсько-український конфлікт 1940-х років. Вважаю це протистояння війною, другою між українцями і поляками у ХХ столітті після зіткнення Польщі та Західноукраїнської Народної Республіки 1918—1919 років. Театр воєнних дій обох конфліктів приблизно збігається — це ті терени сучасних Західної України та Східної Польщі, на які претендували українці — автохтонна більшість, та поляки, що наголошували на своєму вкладі в розвиток цих земель.

Війна розвивалася в рамках глобального конфлікту — Другої світової, і Третій Райх та СРСР відігравали значну роль в ескалації протистояння між українцями і поляками. Врешті питання кордонів вирішилося після Другої світової без участі українців і поляків, після чого комуністична влада СРСР та Польщі насильно змінила етнічну конфігурацію цих територій.

Головними учасниками війни були не держави, а підпільні військові формування — Українська повстанська армія та Армія Крайова. У цій війні як вояки УПА, так і вояки АК чинили воєнні злочини, які, безперечно, мають бути засуджені. Їх не виправдаєш тезами про відплатні чи тим паче «попереджувально-відплатні» акції. Проте жодну з цих армій не можна вважати злочинною формацією, як би не хотіли це тавро причепити їм певні політичні сили. Воєнні злочини — невід’ємний елемент Другої світової війни, абсолютно аргументовано в них можемо обвинуватити вояків усіх армій-учасників цього глобального протистояння. Як українські, так і польські повстанці ставили собі за мету передусім захист свого населення і відновлення державної незалежності — цілі, які заслуговують на найвищу повагу в будь-якому суспільстві. У конкретних обставинах місця і часу ці цілі виявилися взаємозаперечними, тому почалася війна. Війна, якої засадничо не могла виграти жодна сторона, якою скористав лише СРСР, закріпивши панування в Україні та поширивши його на Польщу.

На цьому дозволю собі припинити писати про минуле. Адже попри те, що воно є головною сферою мого професійного інтересу, не менше бентежать сучасні події, пов’язані з політичними оцінками минулого.

Інформаційна кампанія в Польщі, приурочена до 70-х роковин Волинської трагедії, сягнула свого піку. Очевидно, вона триватиме до кінця 2013 року, але чогось якісно нового вже, напевно, не породить. Тож можна підвести її попередні підсумки. За розмахом вона не поступалася 2003 року. Позитивним результатом кампанії стало зростання обізнаності польського населення із трагедією. Але разом із тим зростає її однобока оцінка: соціологи дедалі більше фіксують, що жертвами конфлікту вважаються виключно поляки, а винними у розв'язанні — лише українці. Відтак понад половина (54%) всіх опитаних думають, що минуле ділить наші народи.

Цей результат польські політики можуть приписати саме собі, бо ж вони — головні речники минулого. Кожен зацікавлений легко може знайти безліч свіжої інформації із заявами та коментарями політичних сил чи окремих політиків. Натомість значно важче буде знайти щось про нові дослідження. Голос професійних істориків у гарячій суспільній дискусії майже не чутний.

Неприємною тенденцією 2013 року стала відсутність діалогу між українськими та польськими фахівцями. Монологічний формат наукових конференцій задав Інститут національної пам’яті в Любліні у лютому, не запросивши українських науковців. Причому організатори заявили, що не «хотіли бачити українських колег, аби не було суперечок». Потім були ще кілька наукових форумів в Україні — без участі поляків. У червні центральна конференція відбулася у Варшаві. Сюди, щоправда, запросили кілька дослідників із України, але здебільшого лише тих, які підтримують концепції польських колег.

На загал польська наука проігнорувала відкриття в Україні архівів колишнього КГБ, яке відбулося останніми роками і зробило доступними понад півтисячі документів з цієї теми. Нові матеріали поставили під сумнів ключові тези польської історіографії, на яких будується «геноцидна» концепція: немає політичного рішення про проведення спланованої військової операції, невідомо досі ким знищено село Паросля, але не сотнею УПА Григорія Перегіняка (як намагаються твердити польські історики, називаючи її першою антипольською акцією повстанців), не підтверджений ані українськими ані польськими, радянськими чи німецькими документами факт масштабного знищення польських сіл 11 липня 1943 року, не опирається на джерела та зрозумілу методологію підрахунку цифра у 100 тисяч вбитих поляків. Натомість з'явилися додаткові джерела про польський терор на Холмщині проти українського населення, винищення українських сіл в Надсянні, участь радянського чинника в розпалюванні конфлікту. Тому фахової дискусії не відбулося. Намагання колег залишитися при своїй думці зробило «послугу» політикам, і деякі з цих недоведених тез ввійшли у рішення Сенату.

Історики, які мали б остудити рівень суспільної дискусії, наблизити її до розуміння минулого, не виконали своєї місії. Дехто, навпаки, потрапив під вплив потужної політичної хвилі і почав змінювати погляди.

Політичний інтерес до теми негативно вплинув не лише на історіографію, але й на порозуміння між країнами. Всі необхідні для примирення політичні кроки були зроблені ще 2003 року: виголошено заяви президентів Кучми та Квасневського, прийнято спільний текст заяви обома парламентами. На фоні цього справді значного поступу чергова постанова сенату з незрозумілим та таким, що не відповідає нормам міжнародного права формулюванням «етнічні чистки з елементами геноциду» однозначно є кроком назад на шляху порозуміння між народами. Боюся, що далеко не останнім, адже таку односторонню модель пам’яті (про антиукраїнські акції Армії Крайової польські політики воліють не згадувати) легко можуть запозичити їхні українські колеги.

Важку пам’ять про конфлікт та війну можна «опрацьовувати» тільки в режимі діалогу, долаючи одностороннє бажання говорити лише про власні біди. А розмови сьогодні вкрай бракує й між тими авторитетними людьми у двох суспільствах. Українська ініціатива, Громадський комітет «Примирення між народами», до складу якого увійшли, зокрема, президент Леонід Кравчук, колишній глава УГКЦ Любомир Гузар,  Патріарх УПЦ Київського патріархату Філарет, митрополит УПЦ МП Симеон не знайшла відгуку в Польщі.

Сподіваюся, їхнє місце в діалозі з поляками не посядуть 148 «народних обранців» із Верховної Ради, які минулого тижня звернулися до Сейму з пропозицією «визнати антипольські акції геноцидом, організованим УПА». Адже тоді мова йтиме не про примирення, а про тимчасове перемир’я між радикальними націоналістичними силами Польщі та радикальними прорадянськими силами України. Такий крок не має нічого спільного з європейською практикою подолання важкого минулого, адже це буде угода, укладена за рахунок та проти України. Зрештою, проти Польщі, яка вже має авторитарного прорадянського сусіда — Білорусь, яка проводить  антипольську політику.

Спроба польської сторони, скориставшись нагодою, призначити одного винуватця у взаємному конфлікті, є не тільки погрішністю перед фактами минулого, але й перед майбутнім. Україна поволі та непросто повертається на історичне місце — до Європейської спільноти, її народу буде важко сприйняти, що європейські цінності можуть кореспондувати із необґрунтованими звинуваченнями іншої нації чи її визвольного руху на догоду кон'юнктурі.

Володимир В’ятрович, для KyivPost

Стаття вийшла англійською мовою в газеті «KyivPost»

ЦДВР

{module mod_knopka_comments}