Волинська трагедія 1943 року. Причини і наслідки

В історії нашого народу є чимало подій, які до сих пір не отримали об’єктивної оцінки. До таких подій належить Волинська трагедія 1943 року. У липні ми відзначатимемо 70-у річницю цієї трагедії. Хотілося б, щоб врешті-решт у нас виробилася своя державницька позиція щодо цих подій і щоб ми, разом з нашими польськими друзями усунули тут всі непорозуміння.

Я народився у 1930 р. на Волині поблизу Берестечка за довоєнної Польщі і разом зі своїми земляками відчув на собі силу чотирьох політичних режимів – довоєнної Польщі, перших совітів, німецької окупації і радянського повоєнного порядку і маю право висказати своє бачення з піднятої проблеми.

Волинь - це давньоруська історична область, що охоплювала сучасні Волинську та Рівненську області, західну частину Житомирської та північну частину Тернопільської і Хмельницької областей, але в силу історичних обставин її землі, разом з південною частиною Берестейської області Білорусі, тривалий час перебували в складі Польщі, що було закладено окремими польськими магнатами та їх приспішниками в міф про належність цих земель Польщі, тоді я всі волиняки пам’ятали про своє коріння.

І ідея землі, власності на неї виявилася основною причиною Волинської трагедії. Але сказати лише це і більше нічого не сказати, тоді краще не підіймати цього питання. Волинська трагедія виявилася своєрідним айсбергом, що стихійно піднявся над Волинською землею в 1943 році, проте його причини залишилися глибоко під водою величезною льодовою брилою в подіях 20-30-х років, пам’ять про які міцно закарбувалася в свідомості українців. Зупинимося коротко на них.
Польща була союзником УНР у боротьбі з більшовиками на останньому етапі національно-визвольних змагань 1917-1921 років за що УНР погодилася на передачу Польщі значної частини етнічних українських земель (Волинь, Галичина, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя, Берестейщина),внаслідок чого українці, всупереч своїй волі, стали громадянами чужої держави.

Програвши визвольні змагання, армія УНР перейшла на територію свого союзника (Польщі), яка її тут же зрадила - роззброїла, інтернувала в табори, а Петлюрі з часом запропонувала залишити Польщу, бо вона вже підписала договір з більшовиками.
Вся політика відновленої Польщі тепер була скерована на якнайшвидше інтегрування українських земель до складу польської держави.,. Не дивлячись на обмеженість земельних ресурсів Волині, сюди стали переселяти «осадників» - 200 тисяч ветеранів війни і просто польських селян, яким надали на пільгових умовах землю серед українського етнічного масиву.

В підписаній з Петлюрою конвенції та Ризькому договорі 1923 р. Польща присягла надати автономію новопридбаним українським землям, а вона навпаки розпочала інтенсивну полонізаці краю. Якщо в 1918 році на Західній Україні було 3600 українських шкіл, то за польського режиму їхня кількість зменшилась до 461, а в 1936 р. – до 11, внаслідок чого чимало українських дітей не могли вчитися у результаті більша частина українського населення Волинського воєводства в тридцятих роках була неписьменною. З наявних на Холмщині 389 українських церков у 1937 році залишилася тільки 51.

Закономірно,українці вважали подібні дії незаконними і між ними та польською адміністрацією існувало “взаємне невизнання”.

Після вчиненого у 1926 році Ю. Пілсудським державного перевороту, тут установився авторитарний режим, політичну опозицію стали переслідувати як правовими, так і силовими методами, парламент було розпущено, заарештували найактивніших діячів опозиції, українських депутатів сейму посадили під домашній арешт. Було заарештовано понад дві тисячі українців, спалено близько 500 будинків, майже кожний третій отримав тривалі терміни ув‘язнення.

Та найжорстокішою подією виявилася акція так званої пацифікації] – насильницького умиротворення нацменшин з використанням каральних органів: у 800 українських сіл було введено підрозділи поліції та кавалерії і, застосовуючи принцип колективної відповідальності, руйнували осередки українських громад і читальні, конфісковували майно та продукти, фізично карали тих, хто протестував. Акція мала брутальний характер. Людей жахливо били, було багато смертельних випадків.

Актом помсти за «пацифікацію» стало вбивство 15 червня 1934 року бойовиком ОУН Григорієм Мацейком міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. У відповідь на це президент Польщі Мосціцький видав розпорядження про створення концентраційного табору для політичних в’язнів у місті Береза Картузька на Берестейщині у будівлях колишнього монастиря російської православної Церкви.

З 1932 по середину 1934 р. через польські тюрми пройшло 111174 українців. Закатовано 8073 в'язнів. Вбито без суду і слідства — 734 особи, засуджено до страти 257 осіб.

Сіллю в оці польської поліції були Козацькі могили під Берестечком, цей своєрідний пантеон козацької слави. З кожним роком влада посилювала заборони щодо відзначення роковин Берестецької битви, та це їм не вдавалося. Кожної дев’ятої п’ятниці по Великодні (річниця Берестецької битви) тисячі українців збиралися сюди і в національному стилі вшановували світлу пам’ять полеглих тут козаків.

До згаданих подій додалася ще одна. У 1939 році, коли виникла загроза існуванню молодій Карпатській Україні, на заклик Президента А.Волошина «До зброї», потягнулася молодь з інших країн, в тому числі і з Західної України, але сили були нерівними, Карпатська Україна боротьбу програла. Здобувши перемогу, угорське командування передало частину полонених вояків полякам, і ті розстріляли їх на Верецькому перевалі Карпат. Ця звістка боляче відізвалася в серцях українців.

Все це разом взяте міцно закарбовувалося в пам’яті волинян. Воно не могло забутися, щезнути безслідно. Воно стало підґрунтям того великого айсберга, який потім отримав назву Волинської трагедії.

У вересні 1939 р. Німеччина, а за нею і СРСР, напали на Польщу. Розпочалася Друга світова війна, що було сприйнято частиною українського населення як справедлива кара за репресивну політику польського уряду.. Проте репресії енкаведистів у Західній Україні виявилися не менш жорстокими: арешти й вивезення до Сибіру, націоналізація промисловості та майна багатих людей, запровадження колгоспного ладу виявилися не менш жорстокими у ставленні до всього українського, а коли через неповних два роки на Радянський Союз напала Німеччина і громадські активісти, відкривши двері тюрем, побачили в них гори трупів і море крові, обуренню людей не було меж. Навіть ті, хто симпатизував чи був нейтральним щодо радянської влади, тепер стали її ворогами. У генетичній пам’яті українців з’явилася ще одна кровоточива мітка.

А на Холмщині, Підляшші та Засянні, що залишилися за кордоном, польсько-українське протиборство не припинялося.

Загони ОУН, ввійшовши з німцями до Львова, не гаючи часу, проголосили 30 червня 1941 року Акт відродження Української Держави, у звільнених населених пунктах стали створюватися українські управи та українська поліція. Німецьке командування, не домігшись від ОУН скасування Акту, заарештувало Провід проголошеної Української Держави й відправило його в концтабір, а 25 листопада 1941 р. гестапо видало таємний наказ про знищення прихильників С.Бандери. З’явилася, таким чином, ще одна кривава помітка в генетичній пам’яті українців.

25 липня 1941 р. польський еміграційний уряд у Лондоні домовився з московським керівництвом про співробітництво (пакт Сікорського-Майського), після чого втратив свою силу пакт Рібентропа-Молотова і поляки знов набували право на Волинь. Це був ще один «удар в спину волинян», ще один вибуховий заряд до волинського айсберга.

А німецьке командування відверто проводило свою окупаційну лінію. Так, шеф німецької служби безпеки Люблінського дистрикту О. Глобоснік задумав створити на території Замойського повіту зразкову німецьку колонію. Для цього зі 116 населених пунктів вирішив виселити польських селян, звільнивши місце для німців, а навколо колонії розселити у звільнені польські садиби українських селян, виселених із своїх домівок. До переселенської акції, поряд з німцями, було залучено українську поліцію, що викликало спротив серед поляків, жертвами чого стали 2 тисячі українців. Подібного історія не знала.

Маси українських втікачів потягнулися через р. Західний Буг на Волинь. Поряд з цим гітлерівці почали прискорено передислоковувати на Волинь з Генерального Губернаторства батальйони польської поліції та жандармерії і залучати їх до силового збирання натурального податку з українських сіл. В цій ситуації українська поліція стала перебазувалася в ліси, ставши ядром УПА.

Образливою для українців стала “чистка” нацистами в 1942 - початку 1943 р. адміністративних установ Волині від “ненадійного” українського елементу і заміна їх поляками. З часом їх, разом з польською поліцією, стали залучати до німецьких операцій проти українців. Крайовий провід ОУН звернувся до польського населення із закликом задуматися, не допомагати німцям проводити їхню бандитську роботу, бо в противному випадку гнів українців може спіткати тих поляків, які мешкають на українських землях. На жаль, це звернення не було почуте поляками.

У 1942 р. на територію Волині стали проникати з Білорусії червоні партизани. Зустрівши неприязне ставлення до себе українців, вони переорієнтувалися на польські села і колонії . Частина поляків навіть перейшла в червоні партизани і стала разом з ними проводити диверсійну роботу серед українців. В цій ситуації українське підпілля розповсюдило серед польського населення листівки, в яких викривало злочини більшовизму, зокрема вивезення польських родин до Сибіру, розстріли польських офіцерів у Катині. Це дещо остудило ситуацію. Щоб загострити польсько-українське протистояння, червоні партизани стали нападати на польські села, замаскувавшись під УПА і робили це з вишуканою жорстокістю, не залишаючи після себе свідків.

Мало відомим залишається факт, але це правда, що з переходом у ліси колишньої української поліції разом з ними сюди проникли агенти німецьких спецслужб, а також замасковані енкаведисти, що в певній позначилося на діях ще не зміцнілої УПА. До сих пір не відомо, хто саме поширив серед поляків версію, що на Великдень українці планують провести повсюдне знищення поляків. По-перше, це не в’яжеться з шанобливим ставленням українців до релігійних свят, особливо до Різдва та Великодня. Проте ця версія спрацювала. Польські селяни почали масово втікати до міст, містечок і більших сіл і йшли на службу до німецької поліції й разом з нею стали нападати на українські села. У відповідь відбулися антипольські виступи в Сарненському та Костопільському районах Рівненської області і поступово ареал протиборств поширювався.

Апогею українсько-польське протистояння сягнуло влітку 1943 р., коли польським селам було запропоновано в категоричній формі “вибратися за Буг або Сян”, а керівництво АК зобов'язало всіх поляків залишатися на місці свого довоєнного проживання. До кінця 1943 р. вся Волинь стала місцем десятків тисяч трагедій.

Митрополит Андрей Шептицький, оцінюючи критичність ситуації, звернувся до римсько-католицького єпископа Твардовського з пропозицією видати спільне звернення ієрархів до віруючих обох церков з вимогою припинити кровопролиття. Та вірний державній польській політиці Твардовський відмовився, пославшись на невтручання Церкви у політичні справи.

Не вважаючи потрібним наводити приклади окремих протистоянь, підкреслю лише, що в 1944 році. воно перекинулося і на Галичину, а в 1945- 1946 рр. - на Засяння й тривало до 1947 р., коли польський та радянський тоталітарні комуністичні режими зробили спробу розв'язати його притаманним більшовизму радикальним, "хірургічним", методом - взаємною депортацією поляків та українців з місць їхнього тогочасного проживання, що стало ще однією трагедією для обох народів.

Підсумком трагічного народовбивства стали величезні людські жертви і матеріальні втрати з обох боків. Окремі польські історики стверджують, що загинуло до 100 тис. поляків і 25-30 тис. українців. Українські вчені, наводять скромніші цифри втрат - 35 і 15 тис., або й взагалі 12 та 5 тис.

Зазначимо ще раз, що на Волині 1943 р. обидва народи стали жертвами уже сформованих історичних обставин та стереотипів, незваженої політики керівників окупаційних режимів, анархії та хаосу, жертвами небачених досі підступних провокацій, вчинених нацистами та більшовиками.

Прикро, що в Польщі впродовж ряду років друкуються книги й статті, які перекладають всю вину за Волинську трагедію на українців і тільки. Так, вроцлавський римо-католицький єпископ Вінценти Урбан, вдаючись до опису подій, які він нібито бачив або про які чув з більш чи менш надійних джерел, дозволив собі недопустимі узагальнення подібного типу: “Не було на Волині жодного села, де б не мордували поляків рафінованим способом. Обдирали бритвами шкіру з обличчя, палили живцем, заганяли дубові кілки поміж ребра, різали пилкою”. Головне, автор не наводить назви ні одного села, ні одного прізвища поляка, над якими зробили таку наругу. Це вже від лукавого.

Інший автор – тележурналіст Єжи Яніцький дозволив собі ще більшу фантазію: “… митрополит Андрей Шептицький … благословляв сокири й дерев’яні пилки, які були зброєю в братовбивчій різанині на цілому Поділлі і Волині».

Як це зрозуміти? Звідки така інформація і з якою метою роздмухують цей вогонь? Якщо українці за висловлюванням авторів - «різуни», то чому до сих пір ні один з цих різунів не нафантазував таких же польських злодіянь. Адже у війні бувають жертви з обох сторін. Україна з болем пережила ці жертви, проте в Україні немає і не було видано антипольських книг. Ніколи не було часописів, що розпалюють ворожнечу проти Польщі.

Значну роботу провів волинський дослідник Я. Царук.Об’їздивши на велосипеді 97 сіл (на які посилаються польські автори), він співставив «польські» дані зі своїми і жахнувся у їх страшній невідповідності. Так, за даними польських дослідників у селах Володимир-Волинського району було вбито поляками лише 80 українців, а за матеріалами досліджень Я. Царука -1454, причому він установив прізвища 1244 з них. Якщо йдеться про польські жертви, то за даними польської статистики “з рук українських націоналістів загинуло 1915 поляків, а за даними Я. Царука - 430 осіб. Крім того, він встановив, що на території Володимирщини першими були напади на українські села польсько-німецької поліції, а напади українців на польські села були відплатними.

Ще одним прикладом фальсифікації може бути книга Юзефа Туровського та Владислава Сємашка «Злочини українських націоналістів, вчинені щодо польського населення Волині у 1939-1945 роках», в якій описано, 13 серпня 1943 року в селі Малин Дубенського повіту за допомогу радянським партизанам (Ковпаку) живцем спалено у Церкві й школі 503 особи – поляків і чехів.

Спростовуючи цей наклеп, М.Сивіцький наводить виписку із щоденника священика М.Федорчука з села Романів (що сусідує з Малином), згідно якої «…до Малина прибули німці й поляки і наказали всім чоловікам зібратись у залі, а жінкам і дітям сховатись у стодолах і сараях… Коли всі зібрались, німці закрили зал і почали кидати гранати у вікна…Зал загорівся, і всі чоловіки загинули. З жінками і дітьми зробили те саме… У варварський спосіб там знищили 600-700 чехів…Українських селян намовили, щоб вони пішли до Церкви. Коли люди зайшли у Церкву, її зачинили і підпалили… Отже, нема вже Малина, нема чехів, нема українців».

Як бачите, тут не загинув ні один поляк. То для чого ця фальш?

У кожного, як бачимо, своя правда. Вся справа в тому, що поляки вважали Західну Україну своєю територією і намагалися підтвердити це вогнем і мечем і добутою таким чином ПРАВДОЮ, а українці підтверджували свою приналежність до рідної землі своїм життям, своєю вірою і своєю ПРАВДОЮ.

Український національно-визвольний рух на Волині розглядався польським політикумом як замах на польську державність. Представники еміграційного уряду в Лондоні вимагали від українського підпілля повної капітуляції, а керівництво УПА і провід ОУН закликали Лондонський уряд позбутися шовіністичного погляду на пограниччя і згорнути свою збройну присутність на етнічних українських теренах, але до порозуміння так і не дійшли.

Справжній характер і зміст подій 1943–1944 рр. неможливо адекватно зрозуміти, якщо їх не розглядати в контексті всієї історії польсько-українських взаємин. Українці не претендували на чужі землі, а лише на ті, на яких вони жили споконвіку. І коли восени 1942 – на початку 1943 р. спалахнув стихійний опір українського сільського населення проти нацистських окупантів, то він включав і терористичні акти щодо тих поляків, які перейшли на службу до німців і стали їх прислужниками.

УПА спершу намагалася уникнути “третього фронту” – з поляками. Однак, конфлікт з польським підпіллям став неминучим, оскільки воно відстоювало відновлення панування Польщі в Західній Україні.

Слава Богу, останнім часом українські історики проводять разом з польськими відповідними колами семінари та конференції на тему “Поляки і українці в 1918-1948 рр.: важкі питання. Сподіваємося, що крига скресне, хоча при відзначенні 60-річчя подій знов зазвучали звинувачення на українську адресу.

Повертаючись сьогодні до подій тих часів, безперспективним буде визначати, яка сторона несе більшу відповідальність за скоєне. Уявіть собі, якби при визначенні причин німецько-радянської війни намагалися встановити, чия провина більша, чи дійшли б до згоди? Слід пам’ятати, що волинська трагедія відбувалась на етнічних українських землях, на які ні німці, ні поляки, ні червоні партизани не мали історичного права. Тому український національно-визвольний рух періоду Другої світової війни не був замахом на польську державність(!). Тому в пошуках шляхів до порозуміння у цих складних питаннях не хотілося б, щоб це порозуміння мало форму взаємозвинувачення. Такі думки, на жаль, прозвучали при відзначенні 60-річчя трагедії 11 липня 2003 року у Павлівці Волинської області за участю Президента України Л.Кучми та Президента Польщі О. Кваснєвського.

Вони звучали в питаннях польських журналістів при відзначенні 65-річчя Волинської трагедії в Польщі за участю Президента України В.Ющенка та Президента Польщі Л. Качинського, в урочистому відкритті у Павлокомі меморіалу жертвам польсько-української братовбивчої війни.

Основним змістом зустрічі на 60-річчі трагедії, як випливало зі спектаклю, було звинуватити українську сторону в геноциді проти польського народу, етнічних чистках і домогтися вибачення. За що? За те, що українці захищали свою землю, своє життя? Вони ні на кого не нападали, а лише захищалися.

Нарешті, пробачення повинні просити не українці й поляки, а ті злочинні режими і уряди, які довели наші народи до протистояння.

Не забуваймо, що це була війна, яка має свої закони, свої методи і своє трактування подій. Волинське протистояння – це був стихійний вибух українського населення Волині як відплатна акція за всі образи, приниження, насильства довоєнної Польщі, а згодом разом з німецькою поліцією щодо мирного населення краю. Сподіваємось, що час розставить все на свої місця і майбутні покоління будуть згадувати про нього так, як ми згадуємо нині про Коліївщину, про народних месників Устима Кармалюка і Довбуша. В історії важко щось змінити, треба лише об’єктивно його оцінити і робити все можливе, щоб страшних кровопролить більше не було в нашому житті.

Висновки:

1. Волинська трагедія була закономірним наслідком історичних та політичних помилок, допущених у 1917- 1945 рр. попередніми окупаційними режимами на Волині. Це була своєрідна вершина айсберга, основне підґрунтя якого залишилося під водою.

2. Український національно-визвольний рух на Волині розглядався польським політикумом, як замах на польську державність, тоді як українці розглядали його як боротьбу за свою незалежність.

3. Волинська трагедія належить до подій Другої світової війни, що закінчилася 67 років тому і отримали свою оцінку світової громадськості. Всі організатори війни були засуджені Міжнародним судом, а народи, які були втягнуті у війну, давно між собою помирилися.

4. Нині Україна і Польща є незалежними державами, які будують свої відносини на принципах добросусідства, миру і взаєморозуміння і як уряди, так і народи цих країн, зацікавлені в подальшому розвитку добросусідських відносин і недопущенні протистоянь.

5.Україна засуджує всілякі спроби перегляду результатів війни, нав’язування нам якоїсь особливої, чужої точки зору в питанні волинських подій, пошуки мертвих винуватців серед живих нащадків.

6. Справжній характер і значення подій 1943–1944 рр. неможливо адекватно зрозуміти, якщо їх не розглядати в контексті всієї історії польсько-українських взаємин. Українці не претендували на чужі землі, а лише на ті, на яких вони жили споконвіку.

7. Учасники Волинської трагедії давно відійшли в потойбічний світ. Лише Бог має право милувати їх чи судити.

Валентин Яблонський

«Націоналістичний Портал»

{module mod_knopka_comments}