Робити минуле доступним. Про особливості професії
"Історія починається з джерел" – теза, яку знають усі, хто цікавиться вивченням минулого. Довгий час дослідники історії українського визвольного руху мали проблеми із використанням документів про його розвиток. Це пов'язано із тим, що цей рух в минулому столітті кілька разів зазнавав поразок: переможці не лише заперечували його право на існування, але й намагалися сховати сліди його діяльності, аби таким чином представити як незначне чи випадкове явище. Документи ж або зберігалися в недоступних архівах, або знищувалися, або ретельно ховалися у повстанських криївках.
В Україні після поразки визвольного руху писати про нього було неможливим через політичні причини, натомість за її межами такі студії обмежувалися саме браком джерелом. Після відновлення незалежності у 1991 році врешті з'явилися як політичні, так і практичні передумови для вивчення невідомого минулого. Відкриття архівів засвідчило: кількість матеріалів, яка збереглася до наших днів, попри спроби їх знищення радянськими спецслужбами чи навмисне обмеження документообігу самого підпілля – надзвичайно велика. Тож сьогодні є всі можливості для різносторонніх досліджень такого масштабного явища як український визвольний руху ХХ століття.
На заваді цього стоять, насамперед, бюрократичні обмеження та недосконалість законодавства, які дісталися нам ще від радянської епохи. Історик може зіткнутися із відмовою в ознайомленні з тією чи іншою інформацією через те, що документ не пройшов бюрократичної процедури розсекречення, через те, що в ньому нібито міститься не чітко означена в законах "конфіденційна інформація", часом відмова опирається на підзаконні акти, буває відмовляють взагалі не покликаючись на якусь норму законодавства.
Проте недосконалість законодавства не вичерпує перелік труднощів, які очікують науковця на шляху до джерел. Для роботи з потрібними документами часто треба їхати в архів у інше місто, тривалий час чекати на виконання замовлення, врешті, заплатити чималу суму за копії. В результаті дослідник більше думає над тим, де взяти гроші на поїздку та копіювання, як витрати в архіві якомога менше часу та грошей, аніж про тему своєї роботи.
Коли світ переходить на відкриті електронні бази даних архівів, Україна продовжує ховати інформацію про визвольний рух та політичні репресії за бажанням окремих чиновників. Якщо доступ до минулого обмежують посадовці, завдання істориків – не лише досліджувати, не лише ставати юристами, щоб добитися права на правду, а й робити доступними первинні джерела. Двадцять років видаються різноманітні збірники документів, ретельно укомплектовані упорядниками не лише з метою документально підтвердити свої висновки та концепції, але й з надією, що колеги скористаються результатом років праці для нових досліджень. Найвідомішою серією документів про історію визвольного руху є багатотомна збірка "Літопис УПА", яка налічує вже близько 100 книг і видається протягом 40 років, спершу в Канаді, потім – в Україні.
Google, Kindle, "хмарні сервіси" та розвиток медіа змогли навіть дослідників минулого витягнути із сховищ бібліотек, виставляючи оперативність та мобільність як вимогу й до академічного науковця. А зрозумівши обсяги одного лише Архіву СБУ щодо історії визвольного руху, і подумавши про тони паперу та людино–години, необхідні на публікацію документів, електронний архів виявився очевидним кроком. Тим паче, що маємо вже кілька прикладів вдалої реалізації такого задуму. Так кілька років тому литовці на сервісі KGB-documents виклали внутрішні матеріали радянської спецслужби, що значно пожвавило європейські дослідження історії комуністичного режиму. Єльський університет формує цифровий "архів Сталіна".
В Україні три роки тому Львівський національний університет імені Івана Франка, Центр досліджень визвольного руху разом із Національним музеєм–меморіалом "Тюрма на Лонцького" розпочали створення Е–архіву, який розповідав би про українську історію. При укладанні цього електронного збірника документів нас більше надихали принципи Інтернету, аніж видавничої справи, тож ми віддали перевагу швидкості і доступності, усвідомлюючи, що первинне – зробити можливим доступ до більшої кількості джерел.
Сьогодні в Е–архіві – 10129 документів, систематизованих тематично та хронологічно із можливостями пошуку і зручного перегляду. На відміну від тематичних збірників, коли дослідник часто змушений публікувати конкретну частину документа, в електронному архіві всі документи подаються в повному вигляді і користувач може самостійно визначати, які саме аспекти його цікавлять. І очевидно, жоден з друкованих збірників не здатен запропонувати стільки можливостей для пошуку потрібної інформації.
Порівняно з роботою у справжньому архіві електронний архів теж має цілу низку переваг.
Перша — не потрібно нікуди їхати чи навіть виходити. За винятком виходу в Інтернет за адресою "Електронний архів визвольного руху", яка перетворює персональний комп'ютер у персональний архів.
Друге – не потрібно писати жодних відношень — лише заповнити коротку анкету.
Третє – після реєстрації, яка займе кілька хвилин, можна не лише читати потрібні матеріали, але й завантажувати їх на свій комп'ютер для подальшого опрацювання. Очікування на отримання потрібних документів скорочується від кількох днів (як це буває в справжніх архівах) до кількох секунд, максимум хвилин (залежно від швидкості Інтернету), які потрібні для того, аби комп'ютер історика зв'язався із сервером, знайшов потрібний документ і завантажив його на власний жорсткий диск.
Якщо в українських архівах вартість копіювання складає від 5 до майже 100 грн. за документ (навіть односторінковий), то в "Електронному архіві визвольного руху" це безоплатно. При цьому не має жодних обмежень на кількість справ для ознайомлення і копіювання. І звісно, зручно подані необхідні професійним історикам архівні легенди.
Рада Європи визначає, що можливість для кожного з жителів дізнатися об'єктивно про елементи своєї історії є невід'ємною ознакою демократії. А безпосередній доступ до фактів, даних та первинних джерел не менш захоплюючий для читачів, ніж цікаві книги та нові дослідження науковців, хоча б тому, що кожен завжди може відкрити для себе свої теми та поєднати історію країни з історією своєї родини, близьких людей. Коли дослідники описують минуле народів, армій, організацій та лідерів, відкриті архіви – це можливість кожному описати історію людей, які складали ці народи, армії, організації, і врешті, робили різний особистий вибір, творячи нашу спільну історію.
П.С. "Нація, яка не оцифровує своїх героїв – приречена", примовляв мій колега Олександр Оксимець, скануючи словник української мови Грінченка. То ж, може, нині починається новий етап її відродження. Цифрового...
Володимир В’ЯТРОВИЧ
{module mod_knopka_comments}