Безнаціональний паспорт – кастрація національної ідентичності українців

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 11 січня 2013 Дата публікації Перегляди: 1662
Проголошення незалежності у 1991 році спочатку викликало піднесення і емоції у багатьох українців як закономірний підсумок їх багатовікової боротьби за власні права. Здавалось очевидним, що проголошена держава має будуватись передусім як національна, тобто її ядром буде український етнос, з його культурою та мовою. Протверезіння, усвідомлення того, що українців у черговий раз увели в оману, підсунувши їм лише квазінаціональну, а насправді суто олігархічну, безідейну, ліберальну державу, прийшло доволі швидко. Головним дзвінком було усунення з паспорта громадянина України графи національність як буцімто прото-дискримінаційної. Насправді була проголошена новомодна стратегія громадянської нації на кшталт США. Головними співцями цих ідей стала низка українських націонал-демократів та лібералів, що мріяли про тісний союз з не українцями, сподіваючись на їх любов та симпатії до України, поваги до національних потреб українського народу. Інакше кажучи, наступаючи на ті ж граблі, на які наступили українці у 1917 році. Проте, відмовившись від ідеї національної держави для українців, держава прийняла концепцію ліберального та мультикультурного суспільства з його головним постулатом – всебічного сприяння розвитку національної свідомості та культури національних меншин, тобто в умовах України, всім не українцям. Таким чином, українцям вручили паспорт, що підмінював поняття національності громадянством, а національним меншостям – всю сукупність прав, доповнених численними міжнародними актами. Інакше кажучи, національна держава була започаткована, лише не як українська, а як держава для не українських національностей, своєрідний гуртожиток, в якому вочевидь головне місце посіли найбільш потужно сконсолідовані росіяни та вигадана лібералами нова історична спільнота – «російськомовні українці» (абсурд, адже втративши одну з головних ознак, мову, вони могли претендувати лише на перехідний статус русифікованих українців). Фактично ніколи не зникаючи з інтелектуального поля, питання про повернення графи національність у паспорті знову загострились останніми роками у зв’язку з ініціативами ВО «Свобода», проти яких розгорнули запеклу боротьбу адепти західноєвропейських та американських ідей, а водночас і ґрантів. Знаменно, що запекло захищаючи права секс-меншин, тварин тощо, вони відмовляють людям в їх цілком ліберальному бажанні декларувати свою національність та віросповідання (що теж було б бажано).

Як приклад, назвемо статтю С. Тарана «Графа "національність" в паспорті: на чий млин вода?», нещодавно розміщеній на сайті одного з провідних засобів ліберальної пропаганди «Українська Правда». На початку статті С. Таран зізнається згадує погляд американського політолога, за яким розпад СССР зумовило збереження Сталіним графи національність у паспорті, що зберегло ідентичність окремих національностей. Облишимо віру американського, а разом з ним і політолога з України, у силу папірця, який звичайно сам по собі не міг і не зможе нічого вирішити, і замислимось над іншим: вартістю подальших посилань С. Тарана на досвід Німеччини, Франції (можна згадати і Російську Федерацію), де держава буцімто діючи протилежно, асимілює населення на основі культури титульної нації (насправді все далеко не так однозначно і часто відбувається як раз навпаки).

Ці тези просідають в українських реаліях. Насправді стратегія нівеляції принципу національності всі останні 20 років боляче та дуже сильно вдарила лише по українському етносу. Упослідженість української культури та мови на більшості території України у 1990-х роках та зараз не дозволила консолідуватися українцям навіть всередині своєї етнічності, не говорячи вже про те, аби асимілювати інших. І певну роль в цьому негативному процесі відіграло усунення маркування власної національності не лише з паспортів, але й з поточної ділової документації. Для шовіністичної влади достатньо було навіть не дивитися на позначку в паспортах, а маркувати українці за їх мовою, політичними уподобаннями, місцем народження. Всі ці численні механізми русифікації роблять парадоксальною перспективу, змальовану С. Тараном, про асиміляційний, консолідуючий потенціал графи саме для етнічних українців. На Сході та Півдні їх зараз привчають бути «русскими людьми» і б’ють далеко не по паспорту. Тому багато упосліджених українців хочуть принаймні зберегти шанс залишитись українцями на папері, не сподіваючись на якісь зміни на краще у лібералізовано-цинічному просторі (чи як сподобалося б С. Тарану «дискурсі»). Тому, коли він пише про те, що «очевидним наслідком появи графи національність» у паспорті стане погіршення якості політичного дискурсу України. Замість зосередження на дискусіях щодо необхідності системних реформ в країні, боротьбі з корупцією, справедливому розподілі бюджету, підвищенні статусу України у міжнародній політиці, ми зациклимось на маркерах ідентичності», зауважимо, що власне погіршувати вже немає куди, а приховування суперечок про національну ідентичність нагадує пораду лікаря сховати важко хворого куди подалі. Так само зауважимо авторові доволі очевидну річ: в Україні вбито клин не лише між Заходом та Сходом, а між етнічними українцями та українофобами та манкуртами. І уникати подальшого розмежування та конфлікту між ними може лише той, хто не розуміє закономірностей національних рухів, не усвідомлює, що консервація такого стану може означати лише перемогу другої групи. Побоюватися реакції Європи теж не варто, адже вона вже чітко, ще з 1930-х років, показала своє негативне ставлення до національних прагнень українців. Вся сучасна історія чітко засвідчила – покладатися українці змушені лише на себе. Це не є позитивним, але є об’єктивним фактом. Нівеляція не-українців та українців в єдиний, безнаціональний, паспорт створила чудові передумови для антиукраїнської пропаганди, коли ганебні дії представників еліти України, переважно не-українців за походженням, приписують до начебто українських вад. Ототожнення громадянства та національності дозволило навіть українофобів записувати у «теж українців», створюючи тим самим шизофренічну плутанину, зміщення цінностей, дезорієнтацію, у і без того пошматованій пост геноцидній свідомості українців. До цього додамо неконтрольовану міграцію, яка дозволила всім хто має гроші вільно купувати паспорт України і без жодної причетності до української культури теж претендувати на статус українця. Дуже часто (згадаймо Гаетану) такі «теж українці» є нічим іншим, ніж космополітичною тусовкою.

Відзначимо, що навіть назва статті С. Тарана відбиває призабуті штампи советської пропаганди, насправді генетично близькі сучасним лібералам з їх патологічним неприйняттям не ліберальних думок. Це могло б здивувати, якщо не пам’ятати про те, що за своєю ґенезою лібералізм є спільним з комунізмом своєю спрямованістю проти націоналізму. На початку незалежності між комуністами та лібералами фактично був укладений негласний союз, сенс якого полягав у тому, аби не допустити ескалації міжнаціональних конфліктів шляхом приспання національно-визвольної енергії відродженого українства, зведення його на гальма, аби не зашкодити інтересам національних меншин і інтересам ліберальних доктринерам з Заходу. Саме тому неважко зрозуміти, чому ці насправді псевдо ліберали заперечують навіть можливість громадянам вказувати свою національність на альтернативній, добровільній основі.

Паперова нівеляція національних ознак насправді передбачає стратегічний курс на космополітизм, стирання національної пам’яті та гідності (бачимо це у нещодавньому випадку з Ж. Депардьє). Зараз у світі спостерігаємо тенденцію до здобуття людиною багатьох громадянств. То людина з багатьма паспортами є «франко-англо-росіяно-україно-ізраїлітянином» за національністю? Чому паспорт має заміняти національність? До чого тут крики про дискрімінацію? У паспортах та анкетах близько 20 років вже немає графи і що: українців не дискримінують? Та й інші національності часто скаржаться на дискримінацію, хоч найчастіше безпідставно. Науковці вже давно відчувають брак матеріалу для дуже популярних зараз наукових дослідів динаміки національного розвитку. Запровадження графи національність необхідно як один з численних заходів для врятування українського етносу як однієї з передумов подальшої побудови Української держави (Української України), в якій буде унеможливлена сучасна політика Україна без українців. Україні не вдасться перестрибнути цей закономірний етап. Альтернативний варіант лише – тотальний геноцид українців, підміна їх представниками не-корінних народів-мігрантів, «теж українців» лише за паспортом. Лише після зміцнення українського етнічного ядра виникнуть передумови до принаймні дискусій про громадянську націю. В іншому разі, громадянська нація та держава залишуться лише маніпулятивними стратегіями українофобії.

Згоден, що питання про графу дійсно не є найболючішою проблемою, якою насправді є асиміляція українців російським етносом вже в умовах незалежної України. Тому той, хто є насправді борцем за права принижених, а не простим ґрантоїдом, мав би присвятити більшу увагу проблемі загострення міжнаціональних суперечок, знищенню українців, внаслідок запровадження на Сході та Півдні обов’язкового опитування батьків про бажану мову навчання у державних школах та садках. Саме це призвело до реальних, а не надуманних конфліктів, збудження, плачів, руйнування дитячої психіки (щоправда для лібералів, більшість з яких свято переконана у відсутності українців у цих землях, це не є проблемою). Українці мають зрештою навчитися не вестися на красиві обгортки насправді прокислих ідей та концепцій. Ця критичність і стане головною запорукою національного визволення. Повторимо ще раз, само по собі запровадження графи національність у паспортах та документації не принесе визволення українцям, але стане однією з численних ланок у цьому процесі, що вже занадто затягнувся.

Олександр Музичко

«Націоналістичний Портал»

{module mod_knopka_comments}