Нашестя царів

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 06 грудня 2012 Дата публікації Перегляди: 1956

Українців закликають покаятися перед російським імператором Миколою ІІ і відновити пам’ятник «царю-визволителю» Олександру II...

Намагання інтегрувати Україну в простір «Русского мира» все ніяк не припиняються. Промовистою ілюстрацією цього процесу стала нещодавня поява кількох «цікавих» білбордів уздовж полтавської ділянки траси Київ — Харків. На них зображений останній російський монарх Микола ІІ і винесений багатозначний напис «Царь-батюшка, прости». Власники рекламних площ не називають журналістам замовників цього «креативу», посилаючись на комерційну таємницю, проте є деякі припущення, що за ним можуть стояти православні організації та громади. До речі, схожа «соціальна реклама» трапляється вже не вперше. Торік навесні в Києві та Одесі з’явилися білборди з фото царської родини і вибачальним слоганом «Прости нас, Государь, заблудших чад своих и за нас помолись перед Богом!». Отже, це далеко не випадковість і не самодіяльність. Бо невже можна серйозно повірити в те, що таким чином незалежна Україна готується до відзначення 400-річного ювілею дому Романових 2013-го?

ЄДНІСТЬ ПРОТИЛЕЖНОСТЕЙ

Мета подібних пропагандистських кампаній, за слушним спостереженням Ігоря Лосєва, полягає не лише в зондуванні політичного ґрунту і підживленні «братніх» імперських амбіцій, але й у постійному атакуванні української ідентичності. Ясна річ, із невпинним прагненням повернути «заблудлих чад» до спільної східнослов’янської кошари (включно з Єдиним економічним простором і Митним союзом). При цьому «вівцям» слід прищепити почуття провини за те, що вони, невдячні й від природи зрадливі, безпосередньо долучилися до повалення Російської імперії на чолі з православним монархом, а пізніше, піддавшись «націоналістичному безумству», посприяли й занепаду її радянської реінкарнації.

Повірити в те, що після появи «царських» білбордів у Києві чи Полтаві українці масово кинуться до церков вимолювати прощення государя, важко, проте і стверджувати, що подібні ініціативи геть позбавлені підтримки з боку наших співгромадян, теж помилково. Адже варто бодай раз побачити хресні ходи місцевих прихильників «канонічного» православ’я, щоб переконатися в тому, що ідеологи «Русского мира» засівають в Україні доволі благодатний ґрунт. У нестримному пориві ностальгії за втраченою імперією дивовижним чином зливаються і монархісти, і комуністи.

Абсурдно-еклектичну атмосферу подібних заходів дуже влучно узагальнив Роман Чайка в одній із колонок на сайті tsn.ua: «Колоритні персонажі бородато-бомжуватого вигляду, які несуть хоругви, російські прапори і транспаранти, мракобісні бабулі з іконками і портретами Ніколая ІІ, а ще пенсійного віку «юні ленінці» з компартійними прапорами і навіть портретами Сталіна. Ті, хто розстрілював, крокують поруч із тими, хто молиться на невинно убієнного самодержця Російської імперії. Ті, хто вбивав «Ніколая Кровавого» і всю його сім’ю, тепер хрестять лоба правою рукою, стискаючи лівою комуністичний стяг. Театр абсурду у 3D. Іноземний турист точно запідозрить, що всі ці хитрі українці якось причетні до цього вбивства і донині каються. От лишень зрозуміти б йому, ці ряжені й убогі — холопи государеві чи спадкоємці чекістів-розстрільників?»

ОДІОЗНИЙ КУМИР «РЕФОРМАТОРІВ»

Утім, пантеон героїв адептів «Русского мира» не обмежується лише постаттю канонізованого імператора. Напевно, другим за популярністю історичним персонажем є прем’єр-міністр царської Росії Петро Столипін, застрелений у Києві та похований на території Києво-Печерської лаври. Особливо завзято цим діячем захоплюється його український колега Микола Азаров, який читає про нього лекції в університетах, покладає квіти на його могилу й бере участь у поминальних молебнях за «видатним реформатором». Беручи за взірець самодержавного прем’єра, Микола Янович доволі прозоро натякає суспільству, що нинішні урядовці — мало не спадкоємці його управлінської традиції. «Петро Столипін — видатний державний діяч Росії, людина-реформатор, чия діяльність не була однозначно сприйнята ані сучасниками, ані нащадками. Разом із тим не можна не відзначити, що його реформи, особливо земельна, заклали серйозний фундамент для становлення держави. І в цьому плані, безумовно, можна проводити паралелі з тими реформами, які проводяться у нас зараз», — переконаний Азаров.

До речі, у своєму захопленні імперським урядовцем, котрий в ім’я Великої Росії жорстоко придушував політичні свободи, розпускав Думу, запроваджував військово-політичні суди й боровся з національними прагненнями українців і євреїв, глава вітчизняного Кабміну далеко не самотній. До столипінського «фан-клубу» також входять його «регіональні» однопартійці — Дмитро Табачник та Едуард Прутнік, який нещодавно, під час документальної виставки «За сімома печатками: П.А. Столипін і Київ», пообіцяв, що очолюваний ним благодійний фонд «Єдиний світ» докладе всіх зусиль, аби відновити в Києві пам’ятник їхньому кумирові (монумент стояв на Хрещатику, навпроти міської думи, з 1913 по 1917 роки). «Це відновлення — не стільки данина Петру Аркадійовичу, скільки відновлення епохи, підходів, поглядів. На мій погляд, історична справедливість переможе», — наголосив Прутнік.

Наблизити «перемогу» цієї «справедливості» шанувальники Столипіна намагалися на початку 2012 року, коли міністерство культури Росії запропонувало Київраді прийняти в дар пам’ятник царському прем’єрові, однак комісія з питань культури і туризму відхилила цю пропозицію. Водночас зігноровані прихильники російської ідеї можуть похвалитися тим, що на будинку по вул. Гончара, 33, в якому помер від ран «видатний реформатор», встановлено пам’ятну дошку. Показово, що на чолі церемонії відкриття був режисер Микита Міхалков, «придворний» оспівувач Великої Росії та східнослов’янської єдності.

Проте, мабуть, ще більш символічним фактом є те, що за сумною іронією долі ця меморіальна дошка висить на будинку, в якому розташовані офіс Народного Руху й Музей шістдесятництва. У такий дивний спосіб співіснують російський імперіалізм й український антиімперський, антитоталітарний спротив. Хоча подібна «каша в головах» далеко не рідкість в Україні, де після здобуття незалежності, з одного боку, постають монументи Грушевському, Петлюрі, Чорноволові й Бандері, а з іншого — встановлюють пам’ятники Катерині ІІ, Сталіну, Брежнєву, жертвам ОУН — УПА, Щербицькому й Кучмі. Цілком імовірно, що незабаром компанію їм складе ще одна історична постать — цар Олександр ІІ, погруддя котрому планують відновити в Ровеньках на Луганщині, звісно, до ювілею дому Романових. Образ «царя-визволителя» свідомо або несвідомо має витіснити зовсім інший образ — монарха, що видав ганебний Емський указ, спрямований на винищення української мови. Бюст імператора подарували побратими із смт Ровеньки Бєлгородської області Росії, знайшовши порозуміння з українськими колегами, які натомість погодились узяти на себе роботи з його облаштування — авжеж, за спонсорські кошти. Поки вирішується питання про місце встановлення погруддя (мерія хоче почути думку громади), воно зберігається в ровеньківському Палаці культури імені Горького.

Пояснити всю цю постмодерністську еклектику і незгасний національний мазохізм дуже складно, але ще важче витравити їх на рівні свідомості, ураженої постколоніальним синдромом і пострадянською шизофренією — сподіваймося, що не безнадійно.

Сергій ШЕБЕЛІСТ,

Полтава, «День»


{module mod_knopka_comments}