За національне народовладдя!
"Спасіння утопальника, – кажуть, – є справою самого утопальника" Це не курйозна сентенція, не іронізування, а чистісінька життєва правда. Знаючи, як діяти за певних критичних умов, можна досягти зрештою втішного для себе результату.
Протягом двох десятиліть державна незалежність України так і не переросла в українську державність. На те є багацько об’єктивних та суб’єктивних причин. Одне є очевидним – бездержавність української нації на власних етнічних землях є найголовнішою причиною решти негараздів у нашій країні.
Від виборів до виборів український народ очікує змін на краще. Сподіваючись, а радше, легковірно і безкритично купуючись на пустопорожні обіцянки чергових ощасливлювачів у часі чергових виборів. Останні наввипередки пропонують "нові, чесні і найчесніші, професійні і найпрофесійніші… Україно- і народолюбні" команди, а віз добробуту, як то кажуть, не рухається вперед ні на півколеса.
Отож, механічна заміна одних людей іншими у владних кріслах, як бачимо, не дає бажаного результату.
Мабуть час відмовитись від таких безглуздих переставлянь фігур, говорячи мовою гравців у шахи, а змінити все ж правила гри.
У спадок від диктаторського радянського режиму Україні дісталася командно-адміністративна модель державного управління – східно-деспотична за своєю суттю. Азійські народи може й почуваються комфортно в таких умовах, а українці, як бачимо – не дуже. Нинішній стан речей тому є свідченням. Будь-який біолог підтвердить, що кожен біологічний вид може повноцінно існувати лише у сприятливому для нього середовищі. А люди, окрім біологічної, наділені ще й духовною і національною природою. Для націй, як живих організмів, діють схожі із біологічними – національні закони. Тож національні спільноти потребують, як повітря, національно і духовно сприятливих умов існування, котрого українцям у цій країні, погодьтесь, ой як бракує.
Механізм командно-адміністративної системи полягає в тому, що по владній вертикалі вищий чиновник призначає (!!!) нижчого. Відтак нижчий, у кар’єрній площині, цілком узалежнений від волі того, хто його посадив у крісло, а тому змушений перед ним запобігати. Звідси і в корупції ростуть ноги, бо посаду можна у начальника купити (неофіційно, звісно), і хто більше заплатить – того й кінь. І так на всіх рівнях без винятку.
Натомість державотворчий досвід українців (а йому далебі не перша тисяча років) знає ефективнішу модель державного управління, яка до того ж пройшла випробування часом.
З часів середньовіччя і аж до УНР (в державні періоди) – посадовці обиралися (!!!), а не призначалися. Обиралися народом, і, відповідно, від цього народу й залежали, перед ним відповідали, про нього дбали. Згадаймо києво-руські часи. Князі "кликались" на князювання Вічем, котре з кількох авторитетних претендентів обирало, на їх переконання, найкращого. Ніхто, правда, не застрахований від помилок – могли й помилитись. Але існував механізм, котрий врегульовував і це питання: не справлялася людина з покладеними громадою на неї обов'язками, те саме віче й усувало нездару з посади. А тепер пригадаймо, коли Києво-руська держава почала розпадатися? Та саме тоді, коли князь Київський спробував на чужинський манір впровадити династичну систему управління (ту ж горезвісну командно-адміністративну). Поправши засади народовладдя, позбавивши українців можливості впливати на державні процеси, країну було доведено до стану державної кризи.
Згадаймо також систему управління Запорозької Січі, Магдебурське право в містах та місцеве самоврядування в селах. Саме ці періоди в нашій історії вирізнялися національним розвоєм та загальним добробутом. І лише окупанти встановлювали зовсім інший порядок – призначали своїх управлінців, щоб мати змогу тотально все контролювати і врядувати на свою користь.
Як бачимо, тільки система національного народовладдя, коли обраний народом посадовець залежний від своїх виборців і відповідальний перед ними, гарантовано забезпечує народу можливість впливати на те, що відбувається в державі. А відтак самим упорядковувати власний добробут, не чекаючи панської ласки тих, хто засів у адміністративних будівлях.
Досвід українського державницького життя також має схеми порядкування в усіх інших сферах суспільного, державного, міждержавного життя. Але про це трохи згодом.
То ж берімося влаштовувати свій дім по-своєму, по-українському.
З Богом!
Віктор СЕРДУЛЕЦЬ
{module mod_knopka_comments}