Міфи про щасливе життя в СРСР – гальмо для українського майбутнього

Незадовго до парламентських виборів 2012 року політичні сили, котрі з усіх сил тягнуть Україну в минуле, намагаються нав’язати українцям міфи про щасливе життя в СРСР. Особливо настирно це озвучує КПУ, яка через особу її лідера Петра Симоненка нав’язливо і безпардонно постійно вилазить з усіх інформаційних шпарин. Невідчепна реклама колишнього комуністичного життя в Україні іноді просто зашкалює, а надокучлива напівправда змушує задуматися над тим, чому на 22 році існування незалежної Української держави комуністи і їхній політичний клон – Партія регіонів, з таким захопленням і завзяттям тягнуть Україну назад до тоталітаризму.

​​Профанація капіталізму колишньою комуністичною номенклатурою, котра нині стала називатися українською елітою, дійсно здатна викликати у частини українців ностальгію за «стабільністю» в часи СРСР, і тому вправно використовується антиукраїнськими силами для збереження метастаз радянського минулого в Україні.

Прибульці з минулого, захлинаючись, розповідають про почуття захищеності і впевненості у завтрашньому дні в СРСР, віри у своє завтрашнє «світле майбутнє», а головне – що всі нібито чітко знали, коли воно для них настане. Реальність же була абсолютно іншою.

Все найкраще завозилося до Москви У Москві і Ленінграді дійсно були продукти на вибір (і дуже дешеві), а у тій самій Москві – й імпортні речі (за якими необхідно було вистояти півдня, а то й більше). Але водночас по Москві бродили люди з глибинки з величезними рюкзаками і торбами, котрі вистоювали черги в гастрономах, аби закупити дефіцитних продуктів для себе, своїх родичів і сусідів. Москвичі дуже любили анекдот. «Що це – довге, зелене і пахне ковбасою?». Відповідь була однозначною: «Електричка з Калуги».

Радянська влада ніби грала з підкореними нею народами у дитячу народну гру. Все найкраще завозилося до Москви. А потім кур’єри з глибинки, люди, котрі їхали у відрядження до Москви, і ті, хто міг відпроситися нелегально у начальства на декілька днів, – намагалися там отоварити гроші, котрі у їхньому регіоні мали купівельну спроможність пустих кольорових фантиків.

Що ж говорити про Київ, то з нього з початком вторгнення радянських військ до Афганістану в 1979 році взагалі зняли 1 категорію постачання, і навіть про цитрусові, фініки та інші дефіцитні товари та продукти можна було лише згадувати.

Пригадується ще й інше. Подорожуючи з друзями в 1981 році на велосипеді з Києва до Криму, десь в глибинці Черкаської області намагалися купити хліб. На що продавець у «Сільпо» зажурено сказала, що хліба не завозили вже три дні. Однак в асортименті магазину були підталі карамелі-подушечки, тюлька з душком, дешеве плодово-ягідне вино (ціна – 1 карбованець 02 копійки за пляшку), лимонад і ситро. Та усе це мало хто купував.

У резерваціях для українських селян (якими стали в радянські часи українські села) не було й натяку на те, що можна було побачити в Москві у Єлисеєвському гастрономі на вулиці Тверській. Але чомусь вважалося, що увесь так званий радянський народ живе у достатку і добробуті.

Крім того, варто додати і те, що в СРСР не існувало реального 8-годинного робочого дня. Якщо додати до нього часті закриті і відкриті партійні й комсомольські збори, профспілкові та інші зібрання, котрі починалися після офіційного закінчення роботи о 18-й годині і, як правило, тривали декілька годин.

А ще існували різні добровільно-примусові комуністичні суботники і особливе надбання для робітничого класу (який нібито був правлячим в СРСР) – «чорна субота», коли робітники мусили відпрацьовувати у суботу години, котрі, як вважала комуністична влада, недопрацювали за попередній час. Така «чорна субота» виникала періодично раз на місяць.

Сьогоднішні апологети радянщини жодним чином не бажають реалістично сприймати події колишнього минулого, коли у СРСР відносний добробут був лише для дуже і дуже вибраних. Тому намагання реанімувати «радісне» життя, яке нібито залишилося там, видається нечесною грою промосковськи налаштованих політиків в Україні. Адже те «щасливе» минуле і заклало міну сповільненої дії в руйнування сучасного українського майбутнього.

До того варто було б згадати симоненкам і регіоналам, що в СРСР були зарплати і по 60 карбованців, а місячний дохід у 150 вважався позамежною розкішшю. І всякий, хоч трохи пристойний одяг та взуття купувалися «з чорного ходу» з подвійними переплатами різним баригам і фарцовщикам. А заодно б не забути про півкілометрові черги у гастрономах великих міст за «картонною» ковбасою і «ковбасні» підмосковні електрички.

Ну і медицина безплатна в СРСР була теж не дуже безплатною. Серйозні і менш серйозні операції без оплати у конверті і вірменського коньяку не робилися. А після операції доводилося ще й платити окремо і медсестрам, і доглядальницям. Так що міфотворчість КПУ і ПР – це, звичайно, творчий процес, але ж, пробачте, не до такої міри.

Думаю, що окремо необхідно виділити колективний алкоголізм на роботі і після роботи. Оскільки на заводах та на менш закритих підприємствах піти раніше з роботи було дуже непросто, часто обідня перерва перетворювалася на колективні сабантуї. Адже у великому колективі дні народження та інші вагомі дати було прийнято відзначати разом і за участю спиртного.

У 70-ті роки горілка коштувала 3,62 чи 4,12 карбованці, а популярний у народі сурогатний кріпкий портвейн «Біле міцне» (серед молоді – «Біоміцин») – всього 1,22. Так само було популярно скинутися після роботи «на трьох» і купити пляшку горілки, плавлений сирок «Дружба», півхлібини і кабачкову ікру. Ці маленькі радощі радянська людина могла собі дозволити перед тим, як повернутися на нічліг у малогабаритну хрущовку. А далі – подивитися по телевізору «Время» про чергові «мирні ініціативи» генсека Леоніда Брежнєва, неприкриту «агресію» американських імперіалістів та величезні здобутки радянської економіки, і можна було вже лягати спати. Вранці – знову трудові будні і знову безвихідь життя, котра примушувала радянських людей пити прямо на робочому місці.

Звісно, що подібна «стабільність» далеко не всіх могла влаштовувати. Проте покинути цю країну і цю «стабільність» було просто неможливо. Пригадуються сюжети двох статей, котрі надрукувала суперпопулярна в кінці 80-х – на початку 90-х років газета «Молодь України».

Втеча з «комуністичного раю»

Молодий українець прагнув за будь-яку ціну полишити «комуністичний рай». Проте, добре розуміючи, що майже по всьому периметру радянського кордону розташовані держави-сателіти СРСР з так званого соціалістичного табору, а формально нейтральна Фінляндія все одно видасть утікача із Радянстану, втікач вирішив діяти зовсім інакше. Він чітко прорахував, що існує іще один кордон, який може дати йому шанс на свободу і можливість вирватися на Захід. А саме – грузинська частина радянсько-турецького кордону.

Утім, радвлада також розуміла, що хтось може захотіти використати цю можливість. І тому ця ділянка кордону з Туреччиною дуже добре охоронялася. Необхідно було перетнути дві зорані прикордонні смуги і, відповідно, два ряди колючого дроту.

Втікачу з неймовірними зусиллями вдалося це зробити. А далі він часто посипав свої сліди тютюном, аби збити собак зі сліду. Все одно його виявили і за ним була погоня. Одного разу прикордонники навіть пройшли під деревом, на якому він сидів. Але його не помітили.

Через два дні стомлений і зовсім знесилений втікач перетнув річку, та коли побачив великий сільський будинок, а на ньому – червоний прапор, ледве не знепритомнів. У поспіху він не звернув увагу на те, що на тому прапорі був ще й півмісяць. З Туреччини його переправили на Захід.

Другий сюжет не менш драматичний. Десь на початку 80-х років із Владивостока був дуже популярний круїз по Тихому океану. Проте він мав одну відмінність: ці круїзні лайнери не заходили до жодного із портів, і тому в таку мандрівку було неважко потрапити. Кмітливий український хлопець придбав квиток на корабель. Подорож мала тривати трохи більше ніж три тижні.

Кілька разів корабель проходив біля островів, але до них було дуже далеко. І наприкінці другого тижня подорожі, десь поблизу Індонезії, втікач побачив берег. Хоч до нього виявилося куди далі, ніж він сподівався. Він одягнув рятувальний круг і кинувся в океан. Через вісім годин, весь знесилений він все-таки виплив до берега. А далі був шлях до свободи.

Думаю, що таких прикладів (успішних і неуспішних) намагань втекти з «комуністичного раю» були сотні, якщо не тисячі. Люди ризикували своїм життям, аби за будь-яку ціну вирватися з цвинтарної радянської «стабільності».

Але вирватися не лише з Радянського Союзу, а й із резервацій для українців – із сіл, могли лише обрані. Комуністам необхідна була дармова робоча сила. Відносно низькі ціни на певний сегмент продуктів харчування у вибраних місцях СРСР було досягнуто за рахунок рабської плати колгоспників. Навіть у найбільш благополучні роки селянам за їхню тяжку працю платили копійки і все це видавалося за батьківську турботу комуністичної партії про радянський народ.

Поклоніння комуністичному ідолу

Мені в жодному разі немає за що дякувати радянській владі. Бо за що? За те, що частину дитинства довелося жити у комунальній квартирі? За те, що коли в юному віці мої європейські однолітки йшли до Першого Причастя, на мене начепили червону ганчірку і змушували поклонятися комуністичному ідолу, який розв’язав на моїй Батьківщині братовбивчу громадянську війну? За те, що в університеті нас примушували вивчати і здавати «кінські» дози всіляких марксизмів-ленінізмів, а обсяг цих «дисциплін» займав ледь не половину навчального часу?..

Нині ми живемо у дуже непростий і напружений період, але я в жодному разі не хочу повертатися у те «райське життя», де була «лікарська» ковбаса за 2,20, кілограм картоплі за 25 копійок і поїздка на тролейбусі за 4 копійки. Повертатися у комуністичний простір, де, щоб поїхати за кордон, необхідно було пройти комісію зі старих комуністів у райкомі партії, на якій тобі могли заявити: мовляв, «чого це вам це так захотілося у ту Європу. Ви скрізь в Союзі побували? Ні? Так тоді поїдьте в Середню Азію, в Сибір чи на Далекий Схід, а вже потім приходьте до нас!».

Міфи про щасливе життя в СРСР – це гальмо для українського майбутнього. Щасливе життя не може бути в тоталітарній країні, де кожен підпорядкований волі партії. Незалежно від того, називається вона КПРС чи Партія регіонів.

Сьогодні в житті українців дуже багато негативу. Але зрозуміло одне – для того, щоб стало добре, необхідно довго вчитися жити на свободі і боротися за право бути вільною людиною. А щоб пройти цю науку, дуже важливо не чіплятися за минуле і розуміти, що повернення в колишнє – це загибель для українського народу. Цінувати свободу, навіть якщо багато хто і плутає її з розбещеністю, і йти вперед – це і є шанс змінити українське життя на краще.

Віктор Каспрук – незалежний політолог

Радіо Свобода

{module mod_knopka_comments}