Традиції спільної боротьби грузинів та українців за національну волю

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 19 вересня 2012 Дата публікації Перегляди: 1956
Винесений у заголовок до цієї статті вигук Т. Шевченка у його розмові з видатним грузинським поетом А. Церетелі дуже влучно відображає міцний зв’язок між українцями та грузинами. Декілька тижнів тому ми мали чудову нагоду пересвідчитися у цьому завдяки акції «Герої України на вершинах світу»: група українських альпіністів разом з грузинським другом встановили на одній з кавказьких гір барельєф Степана Бандери з надписом «Герой України – Степан Бандера» та червоно-чорний прапор ОУН. Альпіністи планують також встановити тут високий хрест на честь героїв ОУН-УПА. Учасник акції львівський альпініст Мар’ян Нищук зауважив, що у місцезнаходженні цього шпилю є певний символізм, адже саме з вершини імені Бандери добре видно і Осетію, і Чечню, і Грузію, і Росію, які навіть сьогодні залишились частково поневоленими народами. Сумним, але цілком вірним є спостереження про те, що грузини більше знають про постаті С. Бандери чи С. Шухевича, аніж пересічні мешканці сходу України. Це не перша креативна грузинсько-українська акція: у травні 2007 року українці проплили на козацькій чайці «Спас» до Грузії та назад, таким чином, привітавши грузинський народ з Днем незалежності. Проводжав, зустрічав та нагороджував грамотами українських друзів Генеральний консул Республіки Грузія в Одесі З. Квачадзе.

Подібні акції дають чудову нагоду нагадати про історичні традиції спільної боротьби українців та грузинів за національне визволення, що зародилися ще у середньовічну добу, зміцнювалися протягом нового часу, і найяскравіше втілилися у буремному ХХ ст. Початок століття позначився політизацією та омолодженням обох національних рухів. Передумовою співпраці між політично активними українцями та грузинами була наявність у Києві, Харкові та Одесі грузинських та українських студентських громад та земляцтв. В Києві з українцями співробітничали Н. Гамбарашвілі, Шіо Чітадзе, в Одесі співпрацювали Г. Чикаленко, М. Слабченко, В. Пащенко, В. Шавдія, С. Аваліані. Під час революції 1905 – 1907 років у Першій Державній Думі у проводі союзу автономістів співпрацювали І. Шраг та В. Геловані. У листопаді 1905 року українці та грузини спільно заявляли про власні національні права під час роботи з’їзду недержавних народів Російської імперії, що відбувся у Санкт-Петербурзі за головування видатного академік-мовознавця І. Бодуена де Куртене. Апогеєм українсько-грузинської взаємодопомоги заради спільного визволення від російського гніту був 1914 рік. Навесні грузинські громади Києва та Одеси рішуче засудили заборону святкувати ювілей Т. Шевченка та взяли участь у нелегальних святкуваннях українських громад та партій. Одеський історик та громадський діяч С. Аваліані в лютому 1914 року у газеті «Одесский листок» опублікував велику статтю про Т. Шевченка, сповнену глибокою повагою до українського народу і його генія. В інших статтях С. Аваліані проводив паралелі з боротьбою грузинського та українського народів за свої національні права. У 1905 році разом з одеським українцем Дмитром Сигаревичем він боровся проти російських шовіністів у галузі освіти. Інший провідник одеських українців Сергій Шелухин у промові на тисячному мітингу наприкінці 1905 року наголосив, що українці будуть боротися за свою свободу пліч-о-пліч з братнім грузинським народом. У 1915 році він підтримав прагнення групи українських кооператорів публікуватися в журналі «Южный кооператор» українською мовою та різко засудив противників цієї ініціативи. У ІV Держдумі проти репресій російського уряду в Галичині гостро виступав Н. Чхеїдзе. У Фрайштадському таборі для військовополонених в Австрії, організованому «Союзом визволення України», склалися дуже приязні відносини між українцями та грузинами, які разом вживали заходів для свого національного самоусвідомлення.

Піднесенням українсько-грузинської визвольної співпраці ознаменувалися буремні революційні роки. Грузинську громаду Києва на засіданнях Малої Ради представляв Нотадзе. У роботі квітневого Українського національного конгресу брали участь делегат від Грузинської національно-демократичної партії І. Мачаваріані та грузинських організацій Києва Коіава. У вересні 1917 року у президію київського з’їзду поневолених народів увійшов представник партії грузинських соціалістів-федералістів І.А. Бараташвілі. У своїй промові від виявився значно більш далекоглядним, аніж голова з’їзду М. Грушевський. Останній заперечив погляд грузина на федерацію як на сходинку до незалежності і натомість заявив, що українці сподіваються через перебування у складі федеративної Росії прийти до федеративної Європи. І досі багато хто з наївних українців саме таким неприроднім та околичним шляхом сподівається, а вірніше імітує рух. А могло ж бути інакше, якщо б ми дослухалися до мудрих горян.

Від серпня 1917 до квітня 1918 року Центральна Рада тісно співпрацювала з Грузинським військовим союзом з приводу транспортування грузинських військових до Грузії з території України, передусім, Одеси. У січні 1918 року при Українській Центральній Раді була заснована посада комісара у військових справах Грузії. У січні 1918 року уряд УНР визнав Грузинський військовий секретаріат повноважним органом Національної Ради Грузії, грузинські військові підпорядковувались комісаріату, якому дозволялося формувати з них військові частини для відправлення до Грузії. У Києві були сформовані грузинські військові загони. Натомість у Грузії були створені умови для розгортання українського національного руху, дружному грузинському народові. У 1917 році у Тбілісі відбувся Український військовий з’їзд, на якому було створено Українську військову раду Закавказзя і Українську раду у Тбілісі, згодом – крайову Українську Раду, проведено військові з’їзди. Українські спілки і товариства були створені у Батумі, Поті, Сухумі, у Тбілісі – українську поштово-телеграфну спілку, українську залізничну спілку та Український клуб. Українців обрали у Батумську Думу, а до парламенту Грузії у 1919 році – Олександра Калюжного.

Після проголошення у травні 1918 року незалежності Грузії взаємини з Україною увійшли у державницьку фазу. На початку вересня 1918 року у Києві почало функціонувати дипломатичне представництво Грузії на чолі з юристом, членом грузинського парламенту Віктором Васильовичем Тевзая та його заступником Д. Вачейшвілі. Активну діяльність розгорнуло Генеральне консульство Грузії у Харкові та Одесі на чолі з Є. Ушверідзе, яке продовжувало свою роботу, згодом у статусі місії, аж до самої окупації Грузії російськими військами у 1921 році. У Тбілісі діяло консульство України на чолі з Л. Лесняком і послом І. Красковським. Українські консульства діяли у Батумі та Гаграх. 5 грудня 1918 року було укладено договір між Україною та Грузією про дипломатичні та торговельні відносини, мореплавство та транзит. Тісно з грузинами співпрацювали діячі українського руху на Кубані, зокрема, В. Іваніс. Справа налагодження гарних відносин між українськими та грузинськими військовими полегшувала та обставина, що легендарний командарм УГА Михайло Володимирович Омелянович-Павленко був грузином по матері, уродженцем Тбілісі. У складі української армії відзначився грузин генерал-хорунжий Олександр Натіїв (1873-1919). За спогадами його соратника, «Натіїв був гідним старшиною. Кришталево чесний, бездоганної хоробрости, він швидко став улюбленим командиром. Співчуваючи українському національному рухові, він, як син поневоленої нації, служив своїй новій батьківщині не за страх, а за совість».

В грузинському та українському національних рухах 1917 – 1920-х років можна знайти не лише відомості про безпосередні контакти, але й побачити паралелі, наприклад, між учасниками другого зимового походу армії УНР, холодноярцями та повстанцями під проводом Кайхосро (Какуци) Чолокашвілі – останніх у 1920-х роках захисниках грузинської незалежності від російських окупантів. В умовах окупації України та Грузії у працях З. Пеленського, Д. Донцова, Ю. Липи та ін. формується доктрина співпраці народів Чорноморського басейну, зокрема, Грузії та України, задля національного визволення. Проявом цієї концепції є нині маловідома брошура українського вченого, члена ОУН, Богдана Галайчука «Про Грузію та грузинів. Як грузини волі добивалися» (Львів, 1936). Навівши відомості про географію, культуру та історію Грузії, відзначивши багато спільного у долі українців та грузинів, автор наголосив: «Грузинській нації не шкода моря крови, пролитого у боротьбі за незалежність. Вона наче той казковий грецький Прометей не зважає на роз’ятрені рани, а жде хвилини, щоб, разом із українцями та іншими поневоленими Москвою народами, порвати кайдани й «засісти у народів вольних колі», як каже наш великий Франко».

Ця «слушна година» настала у роки Другої світової війни. Вже у середині липня 1941 року конференція ОУН відзначила факт «сердечної співпраці» з грузинами. Від середини 1943 року до складу УПА переходять грузини з числа червоноармійців та грузинських військових частин вермахту. Таким чином, грузини відгукнулися на листівку УПА «Грузини!», в якій згадувалась героїчна боротьба грузинів проти російської експансії та містився заклик формувати національні загони для спільної боротьби. Згадку про допомогу УПА з боку грузинів містить пропагандистська листівка до добровольців при німецьких військових частинах та ін. ОУН організувала друк листівок для грузинських вояків німецької армії грузинською мовою в підпільних друкарнях Одеси, які малі відповідний шрифт. Дані про чисельність грузинів в УПА є дуже різними. Історик В. Косик називає кілька сотень осіб, а англійська Вікіпедія навіть понад дві тисячі. У джерелах досить часто трапляються згадки про героїчний чин грузинів у війні УПА на два фронти: у триденних боях загону УПА під командуванням Крука в околицях Теремна на Волині проти комуністичних партизанів, у бою з нацистами у Млинівському районі. На півдні Волині та півночі Тернопільщини діяв загін грузинів у 39 осіб. Втім, грузини та українці не лише воювали пліч-о-пліч. Останній командир УПА В. Кук згадував, що грузини навчили його співати «Суліко». Навіть ті грузини, що перетиналися з упівцями-українцями по інший бік барикад, у спогадах згадуються у прихильному контексті. Так, Д. Козьменко потрапив пораненим до рук комуністів у 1946 році, але вижив завдяки «доволі людяному хірургу-грузину». Не виключено, що знайомство з грузинами (зовнішня схожість) могло вплинути на вибір псевдо для легендарного українського командира УПА Михайла Горчина-«Грузина».

Увінчала ці події уславлена перша конференція поневолених народів Сходу Європи і Азії, що відбулась на Волині 21-22 листопада 1943 року за участі грузинської делегації з 6 осіб, другою за чисельністю разом з азербайджанською після української. З цих осіб відомі імена професора Карпа або Карла Гурієлі та майор Гогія. К. Гурієлі був обраний другим заступником голови конференції та виголосив доповідь «Оцінка сучасного політичного положення». Обидва згаданих грузини увійшли до складу резолюційної комісії. Рішення конференції започаткували Антибільшовицький блок народів, що діяв аж до 1996 року на чолі з Ярославом та Славою Стецько. Тривалий час генеральним секретарем Центрального Комітету АБН був князь Ніко Накашідзе, Зокрема, він взяв участь у церемонії поховання Степана Бандери у Мюнхені, передавши останній привіт від імені ЦК АБН. У спільних заявах АБН фігурує парижанин, представник Грузинської національно-демократичної партії Е. Патарідзе.

Наслідком цієї міцної традиції було не лише взаємне визнання незалежності двох країн на початку 1990-х років, але й більш екзистенційні події. У 1993 році українські націоналісти активно підтримували Грузію в її боротьбі за незалежність та територіальну цілісність проти російського агресора, повернувши таким чином своєрідний «борг» грузинам з УПА. За цей чин 5 осіб посмертно були нагороджені президентом Грузії Орденом Вахтанга Горгасала ІІ ступеню, а 22 особи – орденом Вахтанга Горгасала ІІІ ступеня. Під час російсько-грузинської війни 2008 року у мітингах на підтримку Грузії взяли участь представники українських патріотичних партій. Слід завжди пам’ятати, як би не ставитися загалом до постаті третього президента України В. Ющенка, його рішучий вчинок – політ до Тбілісі. Саме з приводу цієї війни Надзвичайний та Повноважний Посол Грузії в Україні Грігол Катамадзе зауважив: «Серпневі події є серйозним сигналом для всіх, хто зацікавлений в стабільності цього регіону, передусім, для України як регіонального лідера. Саме Україна, відстоюючи свої інтереси, має посісти чітку позицію щодо певних особливостей російської політики, має грати активнішу роль, аби нівелювати військові амбіції свого північного сусіда в регіоні». Актуальність цих слів є кричущою сьогодні, коли Україна та Грузія чергового разу опинилися перед обличчям загрози втрати свого суверенітету. Поки що цю загрозу успішніше долає Грузія, а не Україна, що шматується мовними і не тільки провокаціями нинішньої влади. Але, сподіваємося, історичний досвід підкаже нам, де шукати справжніх друзів, а не адвокатів чи ще гірше – протекторів.

Олександр Музичко, кандидат історичних наук, доцент


«Націоналістичний Портал»