Сергій Жадан в інтерв‘ю австрійській Die Presse пояснює, чому не голосував на президентських виборах, та запевняє, що розкол в Україні – тільки ментальний.
Український письменник Сергій Жадан говорить про президента Януковича та становище літератури. «На мою думку, нинішня Тимошенко така сама, як Віктор Янукович. Вони представляють різні олігархічні клани», – каже він.
Die Presse: Тиждень тому у Вашій країні були президентські вибори. Як Ви до цього поставилися?
Сергій Жадан: Я не ходив голосувати; багато інших теж ні. Значна частина з тих, що голосували за Тимошенко, вибрали її як менше зло з двох. На мою думку, нинішня Тимошенко така сама, як Віктор Янукович. Вони представляють два різні олігархічні клани, не обтяжені демократичними ідеями.
Що зміниться за Януковича?
У західних мас-медіа Україну часто описують розділеною надвоє – на схід і захід, що вороже протистоять одне одному. Невже це правда?
Так, зараз це правда, Україна розділена. Половина за одну політичну ідею, за Захід, Європу, а Східна Україна та Крим орієнтуються на Росію. Наші політики нічого не роблять, аби хоч трохи змінити цю важку ситуацію. У нас, на сході, Західну Україну вважають дуже агресивною. А там багато хто впевнений, що східняки – то самі комуністи і фанати Путіна. На жаль, дотеперішній президент Ющенко теж із цим нічого не робив. Він не був президентом Східної України.
Чи може дійти до реальної напруги?
Це лише ментальний конфлікт. Але: ми живемо в державі, де великі економічні та соціальні проблеми. Наші політики кажуть, що ці проблеми неістотні. А значно вирішальнішим, виходить, є те, якою мовою ми розмовляємо, наші національні герої, історія та інші стереотипні речі. Для багатьох людей нині це справді важливо!
Ви є прикладом того, що буває й по-іншому. Походите зі сходу, але пишете українською мовою. Чи зважає на це Ваше оточення?
Це не проблема. Я пишу й говорю українською. Мовна ситуація складна. Тут, у Харкові, більшість розмовляють російською, але в них немає агресії щодо української мови. Коли я звертаюся до людей на вулиці українською, чимало українською і відповідають. Або ще один приклад: я живу в районі новобудов. Тут мешкає море людей, які приїхали в місто з села. Удома вони розмовляють українською або мішаниною з двох мов. А як їдуть у центр, то переходять на російську. То такий радянський стереотип: у місті мусиш спілкуватися по-російськи, а вдома можеш по-українськи.
Що там зараз з українською літературою? Вона вже набула сучасного іміджу чи все ще сприймається як старомодність?
За останні десять років ситуація змінилася. Серед студентів українська література стала модною. Є багато молодих авторів, які організовують фестивалі, читання; дуже популярні поетичні слем-турніри. Ці 17-18-річні літератори часто мають справжніх фанів. Парадокс: на читання приходять 100, 200 людей, зате українську книжку купити не завжди легко. Просто наш книжковий ринок контролює російський видавничий бізнес – і не скрізь продають українські книжки.
Ваша остання [прозова] збірка «Гімн демократичної молоді» вийшла в 2009 році в німецькому перекладі. Над чим працюєте тепер?
Я закінчую новий роман. Він з’явиться у травні або червні в Україні, і я сподіваюся, що наступного року його опублікують німецькою. У романі розповідається про чоловіка, якому десь 35 років. Через довгий час він повертається в регіон, де виріс. Це подорож крізь час, так званий соціально-меланхолійний роман. Ідеться про Східну Україну, про моє рідне місто Луганськ на українсько-російському кордоні.
Отже, книжка автобіографічна?
Ні, це цілковита вигадка [сміється].
Оригiнал матерiалу:
http://diepresse.com/home/politik/aussenpolitik/539670/index.do?f…