До дня не нашої „побєди”

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 26 квітня 2010 Дата публікації Перегляди: 5983
Щорічні бучні святкування в „незалежній” Україні „побєди” росіян у німецько-російській війні 1941-1945 років наводить на певні роздуми. Ми знаємо, що „радянські свята й обряди”, зокрема і т.зв „Дєнь Побєди” 9 травня, впроваджувалися з однією метою – втримати українців у московському ярмі: „У нас общие победы – мы должны жить в общем государстве”. Псевдологіка така ж сама, як у випадку з Януковичем у Харкові: „Вы нам, типа, „снижаете” цену на газ – и мы вам, типа, „законно” сдаем сегодня Севастополь. Завтра — Киев. Победа будет общей”.

Росія патологічно залежна від власної армії і її „побєд”. У 1900 році російський генерал О.Куропаткін подав цареві меморандум, в якому стверджував, що впродовж XVIII і XIX сторіч Росія мала 128 воєнних років і 72 роки миру. З цих 128 років війни 5 років припадає на оборонні війни, все інше — війни завойовницькі.
 
Заради розширення своїх кордонів Росія XVIII ст. провела 19 війн. Серед них були: Північна війна 1700—1721, Прутський похід 1711, воєнна експедиція на Хіву 1717, Низовий похід 1722— 1724, війна з Персією 1725—1733, війна з Польщею 1733— 34, похід на Рейн 1735, війна з Туреччиною 1735-1739, війна зі Швецією 1741 —1748, похід князя Рєпніна на Рейн 1748, війна з Прусією 1756—1762, війна з Польщею 1769—1772, війна з Туреччиною 1769—1774, війна з Туреччиною 1787—1791, війна зі Швецією 1788—1790, війна з Польщею 1792, війна з Польщею 1794, війна з Персією 1796, війна з Францією 1798—1799. До цього треба додати внутрішні війни: придушення повстань: Астраханського 1705—1706, Башкирського 1707—1709, Булавінського 1707—1708, Коліївщини 1768, Пугачовського 1773—1774, знищення Запорозької Січі у 1775 році.
Із 19-ти війн і походів, з наступальною метою ведено сімнадцять воєн і тільки дві війни — з метою оборони. У XIX сторіччі Росія вела п’ятнадцять зовнішніх і три внутрішні війни. Майже всі воєнні кампанії проходили поза її кордонами.

Внаслідок жорстоких завоювань Московія, що на початку XVIII сторіччя мала 12 мільйонів населення, перетворилася в Російську імперію, яка у 1900 р. налічувала 132 мільйони жителів, і займала одну шосту суші на планеті. Значна частина сусідів Росії взагалі перестали існувати як окремі державні утворення. Інші стали васалами, або перетворилися на держави другорядні. У межах Росії опинилися десятки різних народів, серед них й українці. Завоювавши їх землі, росіяни змусили підкорені народи платити окрім грошових податків данину кров’ю.

Не вдовольняючись воєнною допомогою українських козаків, Москва, ламаючи договори з українськими гетьманами та надані раніше привілеї, у 1797 р. провела на Лівобережній Україні перший рекрутський набір. Попасти в рекрути означало — піти на смерть. І досі в українському фольклорі згадуються ті страшні часи, коли російські „пристави” ловили по селах молодих українських хлопців, забивали у кайдани, голили голови і везли до „прийому”, а звідти - на загибель. Так тривало всі наступні віки.

Влітку 1812 р. для участі у війні проти Наполеона росіяни сформували українське військо загальною кількістю понад 100 тис. старшин і козаків, не враховуючи українських полків у російській армії, що існували раніше. На загал українські формування становили третину 320-тисячної армії М. Кутузова.

Під своєю національною назвою вони брали участь у „битві народів” під Лейпцігом 4 - 6 жовтня 1813 року, воювали у Франції, проходили переможним маршем вулицями столиці Парижа. Замість вдячності переможці Наполеона отримали від Росії поновлення кріпацтва.

Під час Кримської війни в 1854-1855 рр. російський уряд знову сформував 6 українських кінно-козацьких полків. В обороні Севастополя брали участь також нащадки запорожців кубанські козаки. І знову „не за Україну, а за її ката” довелося поневоленому народові проливати свою кров.

Під час Першої світової війни в армію Російської імперії мобілізовано мільйони українців, які воювали на фронтах, гинули, ставали каліками на догоду московським і петербурзьким правителям, котрі ненавиділи українців, принципово заперечували існування української нації і держави. Однак не гребували здобувати „побєди” українськими руками і привласнювати їх плоди.

То, може, давайте оголосимо не тільки Совєтську, а й російську царську армію українською, бо ж у ній теж служили насильно призвані українці, її ветеранів - ветеранами і героями України, а її „побєди”, з Полтавською включно, українськими державними святами? І будемо платити внукам і правнукам ветеранів царської армії пенсії. А чому б і ні? Адже ветеранам російської Червоної Армії, тої армії, яка знищила Українську Народну Республіку, забезпечувала голодомори українців, поборювала український національно-визвольний рух, ми платимо, даємо всім поголовно полковницькі й генеральські звання, нагороджуємо орденами, влаштовуємо їм святкові паради? Святкувати перемогу свого ворога можуть хіба психічно хворі люди. На жаль, всі роки сучасної незалежності України п’ята колона Росії у керівництві держави Україна, і продажні засоби масової інформації круглорічно нагнітають психоз „побєди” і „освобождєнія” окремих місцевостей і всієї України. І неспроста. Готується ж бо нове „освобождєніє”, тобто чергова окупація України. І тому мовчать про те, що в Другу світову війну Росія вступила як союзник фашистської Німеччини. Замовчують правду про „визвольні походи” Червоної Армії у Фінляндію, Польщу, Литву, Латвію, Естонію, Румунію, Угорщину, Чехію, Словаччину, Болгарію, Югославію, Китай, в результаті яких ці країни опинилися в комуністичному московському рабстві. Трублять про російську „побєду”, після якої Україна ще на 46 років потрапила у московську неволю.

Ворогам не дивуюся, а землякам, які з розкритими ротами сприймають московську пропаганду – так. Чи був СРСР українською національною державою? Ні! Російською. Чи була Червона Армія українською національною армією? Ні! Російською. Чи її перемоги були нашими перемогами? Ні! Російськими. То ж доки ви, затьмарені російським телевізором українці, будете дебільними статистами у казці про голого короля? Отямтеся!

Михайло Польовий
УІС