Непримиренна Катинь

Надрукувати
Категорія: Новини , Україна
Створено: 24 квітня 2010 Дата публікації Перегляди: 5813

За останні тижні світ здригнувся від приголомшливої події: трагедія під Смоленськом, що сталася з пасажирами літака президента Польщі Леха Качиньського в суботу, 10 квітня 2010 року, залишила глибоку рану в історії новітньої Польщі і схвилювала всю світову спільноту. Це спричинило до різноманітних версій щодо причин трагедії та розпалило дискусію щодо самої події вшанування жертв катинських розстрілів. З іншого боку, в середовищі істориків, експертів, журналістів усе частіше лунало запитання: а чи варто тепер взагалі підіймати ряд тих неоднозначних питань, які стосувалися подій минулого, — через призму того, що сталося нині? По зарубцьованій рані з’явилася нова — і тут вже не до нових суперечок і протиріч. Спершу завданням, яким керувалися високопосадовці Польщі, було змінити ставлення до подій 70-річної давнини та стати на шлях історичного примирення із суспільною думкою, яка донедавна панувала в сучасній Росії. Зрештою, це логічний крок із боку зрілого, розвинутого, дійсно свідомого європейського поступу суспільства, яке сформувалося в сучасній Польщі.

Повороти історії засвідчили, що минуле обов’язково нагадає про себе, як би хтось не закликав про нього забути, пропонуючи зосередити увагу сучасників на питаннях майбутнього. Навпаки, стає очевиднішим, що без сумлінного та системного вивчення минулого цивілізоване майбутнє аж ніяк не постане на одному лише врегулюванні нинішніх економічно-торговельних взаємин. Катинська історія мала б давно послужити взірцевим прикладом врегулювання історичної проблеми у непростих відносинах не лише Росії й Польщі, а й у відносинах між іншими державами та народами Європи.

ІСТОРИЧНІ НЕТРІ ТА «НЕОДНОЗНАЧНІСТЬ» КАТИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ

За сім десятиліть із часу катинського розстрілу польських офіцерів в історії про цю подію накопичилось чимало фактів, та ще більше міфічних стереотипів, які ставали відомими широкому загалу читачів та глядачів. Однак навіть сучасне прочитання багатьох деталей катинської справи, наприклад, в Україні звелось до низки газетних публікацій, що з’являлися здебільшого напередодні чергових роковин трагедії і становили доволі фрагментарну картину подій квітня — травня 1940 року. Між тим, для України та українців катинська справа аж ніяк не видається чимось абстрактним та відокремленим від нашої національної історії. Дійсно, перша знахідка останків розстріляних польських військових сталася 13 квітня 1943 року на Смоленщині поблизу Катині. Однак добре відомо й про те, що в Катинському лісі заховані тіла частини польських офіцерів, тобто 4 тис. 143 чоловіки із Козельського спецтабору, яких розстрілювали у Смоленській тюрмі. 6 тис. 295 польських військовослужбовців із Осташківського спецтабору були розстріляні в Калініні (нині — Тверь), а 4 тис. 403 поляків страчено в Харківській внутрішній тюрмі НКВС, куди їх доправляли зі Старобельського спецтабору, розташованого на Харківщині. Ще 7 тис. 305 осіб із числа офіцерів, жандармів, поліцейських, державних чиновників і навіть ксьондзів були розстріляні у квітні — травні 1940 року в тюрмах Києва, Харкова та Херсона на території УРСР та в Мінській тюрмі на території БРСР. Загалом за два весняні місяці 1940 року в тюрмах Радянського Союзу було страчено 21 тис. 857 поляків. Ось такими були масштаби Катинської трагедії. Нагадаємо, що розстріли польського офіцерства проводились згідно з рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року за поширеною тоді схемою, тобто «без виклику до суду і без висування звинувачення», а справи польських офіцерів мали розглядатися «в особливому порядку, із застосуванням до них вищої міри покарання — розстрілу».

Як відомо, останки розстріляних під Катинню поляків знайшли у квітні 1943 року німецькі військовослужбовці. Фашистська Німеччина сповна зуміла тоді використати знахідку у пропагандистських цілях. І хоча пізніше створена у Радянському Союзі комісія на чолі з найвищим авторитетом військової медицини Миколою Бурденком намагалася встановити у катиньських похованнях «німецький почерк», нічого переконливого з того не вийшло. Навіть під час Нюрнберзького процесу катинський злочин намагалися приписати військам вермахту чи командам війск СС, однак жодного переконливого доказу на користь такої версії радянська сторона не змогла навести. Цікаво, що своєрідний «німецький почерк» у ході розстрілів польських офіцерів можна було б знайти. Якби, наприклад, провели ексгумацію останків розстріляних поляків біля села Мєдноє, що під Калініним (Твер’ю). Щоправда, вказану територію гітлерівці окупувати не змогли, але розстріли польських військових здійснювалися, дійсно, німецькими пістолетами «Вальтер — ПП», оскільки, за словами коменданта калінінської тюрми Блохіна, уславлені радянські пістолети ТТ не витримували підвищеного навантаження і швидко виходили з ладу.

Отже, вже у 1943 році звістка про масовані розстріли польських офіцерів на території СРСР швидко облетіла весь світ. Звісно, найшвидше на її появу відреагував польський уряд із лондонської еміграції. Його голова, генерал Владислав Сікорський навіть вимагав від англійського прем’єра У.Черчілля розірвати дипломатичні відносини Англії з СРСР. На той час відносини між польським урядом у Лондоні та радянською стороною вже були розірвані. Зрозуміло, що це відбулося саме через катинську історію, яка переконливо вказувала на справжнього винуватця зникнення двох десятків тисяч польських військовослужбовців. Відомо, що за нез’ясованих обставин генерал Сікорський у тому ж 1943-му загинув у авіакатастрофі.

У травні 1943 року на території СРСР створювалася дивізія імені Тадеуша Костюшко, і її командир Зигмунт Берлінг звернувся до радянського керівництва з проханням надати у його розпорядження тих військовослужбовців, які потрапили у радянський полон восени 1939 року. Відповідь заступника Л.Берії В.Меркулова була скупою і зводилася до єдиної фрази: «на них можете не розраховувати». Ще раніше, у 1942 році, до радянських керманичів звертався з подібного приводу і командир польського формування генерал Андерс. Очевидно, генерал мав на той час дещо більше інформації щодо долі військових офіцерів зі спецтаборів НКВС, оскільки його ад’ютантом став колишній полонений О.Слізень, якому вдалося уникнути розстрілу. Зауважимо, що з усіх вищезгаданих спецтаборів вдалося врятуватися 395-м польським військовослужбовцям, за яких потурбувалися у кінці 1939-го та на початку 1940 років уряди ряду європейських країн і впливові та знані в Європі люди. Так, наприклад, було врятовано відомого польського художника-імпресіоніста графа Ю.Чапського, відомого державного діяча В.Комарницького та сина головного диригента Варшавського оперного театру С.Млинарського. Однак доля посміхнулася лише одиницям.

СТАЛІН «ЗАСВІТИВСЯ» ПЕРШИМ

Уже 6 лютого 1945 року під час Ялтинської (Кримської) конференції глав держав антигітлерівської коаліції достатньо промовисто щодо долі поляків висловився Йосип Сталін. «Для росіян питання про Польщу є не лише питанням честі, а й питанням безпеки. Питанням честі тому, що у росіян було багато гріхів перед Польщею. Радянський уряд намагається згладити ці гріхи...». Хтозна, який справжній зміст вкладав кремлівський правитель у такі слова. Можливо, розумів, що якраз розстріли польських військовиків є одним із найтяжчих гріхів комуністичного радянського режиму. Однак у подальшому Радянський Союз повністю замовчував правду про події весни 1940-го — у той час як у Польщі навіть у комуністичні часи пам’ять про розстріляних Сталіним офіцерів свято зберігалась. На початку 80-х, коли набрав потуги польський рух «Солідарність», згадка про Катинську трагедію здобувала дедалі більший резонанс. І нарешті в епоху перебудови СРСР вустами свого першого президента Михайла Горбачова нарешті визнав факт цілеспрямованого масованого знищення польських офіцерів, а тодішньому президентові Польщі Войцеху Ярузельському були передані списки розстріляних поляків, а також деякі документи. У заяві ТАРС від 13 квітня 1990 року було зазначено, що «радянська сторона висловлює глибокий жаль із приводу Катинської трагедії і заявляє, що вона є одним із тяжких злочинів сталінізму». У тому ж році Військова Прокуратура Росії порушила кримінальну справу № 159 «Про розстріл польських військовополонених із Козельського, Осташківського і Старобельського таборів НКВС у квітні-травні 1940 року». Слідчі дії, згідно з порушеною справою, тривали аж 14 років і були завершені у 2004 році. Як не дивно, але більшість матеріалів (116 томів із 183-х) знову засекречувалася. У висновках слідчих зазначалося, що дії ряду високопоставлених посадових осіб СРСР щодо 14 тис. 542 польських громадян кваліфіковані як «перевищення влади, що мало важкі наслідки», а кримінальна справа щодо таких осіб завершена «з причини смерті винуватців». Знову засекреченість, знову відсутність конкретних прізвищ, дивний поспіх і не менш дивна причина для припинення слідства — «смерть винуватців». Зрештою, дивуватися нічого, завершувався 2004-й рік — і Росія знову повертала голоблі державної політики у бік відродження сталінського режиму.

Більш послідовною та плідною була робота Групи зі складних питань історії польсько-російських взаємин, яка розпочала свою роботу в 2002 році. Звичайно, ефективність її роботи значно послаблювалася тим, що більшість матеріалів справи «Про розстріл польських військовополонених» залишалася недоступною для дослідників, однак зроблено науковцями було справді багато. Особливо пожвавилася ця робота останнім часом, напередодні 70-х роковин Катинської трагедії, а більшість заходів приурочувалася до Всесвітнього дня пам’яті катинських жертв, який щороку відзначається 13 квітня.

ЯКА Ж ЦІНА ПОКАЯННЯ?

Нинішня російська влада чудово розуміє, наскільки складно поєднати відзначення 70-річчя катинських розстрілів із приготуваннями до 65-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні. Менше місяця відділяє ці дві дати, де радянський вождь і товариш Сталін виступатиме спочатку у мантії кривавого ката, а згодом — у ранзі генія перемоги.

Цього в Росії не сприймають, а тому з неприязню реагують на зусилля польської сторони встановити істину та остаточно з’ясувати всі обставини катинської історії. Ось у такій ситуації й на такому фоні готувалося відзначення семидесятиріччя жахливої трагедії в Катині. Вже за кілька місяців виявилася прикра «недоречність», коли російська сторона надіслала запрошення приїхати до Катині лише прем’єр-міністру Польщі Д.Туску, «забувши» при цьому, що главою сусідньої держави є все ж таки президент Лех Качиньський. На жаль, сьогодні вже колишній президент. Росіяни витримали деякі процедури відзначення сумної дати. У Росії було нарешті показано фільм всесвітньо відомого польського режисера Анджея Вайди «Post Wortem. Катинська повість». Прем’єр-міністр Росії у промові 7 квітня 2010 року на могилах польських вояків у Катині незвично радикально висловився стосовно злочинів тоталітаризму (однак не сталінізму), але так і не попросив вибачення у поляків за вчинену супротив їхніх співвітчизників наругу.

До Катині все ж таки мав прибути і Лех Качиньський — державний керманич, найбільш послідовний і завзятий у відновленні історичної пам’яті Польщі. Він мав висловити біля Катинського меморіалу свою промову, яка, без сумніву, була б більш гучною, більш відвертою, а відтак — більш правдивою і резонансною. Вона була б очевидно незручною для Росії, яка готується до помпезного відзначення перемоги у Великій Вітчизняній війні.

Що буде далі? Сьогодні пам’ять про катинські жертви затьмарена новою, не менш болючою для поляків трагедією — загибеллю значної частини національної еліти вже новітньої Польщі. Зрозуміло й інше: згуртована нація доволі швидко спроможна відновити нехай навіть і непоправні втрати. Але згуртована і самодостатня нація ніколи не забуває і не пробачає злочинів. Навіть супердержавам, навіть імперіям! Зрештою, робити висновки таки доведеться. Які саме, покаже майбуття.

POST SCRIPTUM

У матеріалі не сказано нічого про те, як у нинішній Росії ведуться спроби видати розстріли польських військовослужбовців у 1940 році за злочини фашистів. Відомі неодноразові спроби депутатів Держдуми спрямувати відновлене слідство на те, що до катинської історії причетні німецькі військові формування. В останні роки в Росії з’явилося чимало публікацій, які, по суті, звинувачують поляків у надмірному «роздуванні» катинської історії. Особливо активним у цих звинуваченнях виявився літературно-публіцистичний журнал «писателей России» «Наш современник». Його постійний автор В.Швед і російський історик С.Стригін всерйоз занепокоєні тим, що «70-ліття катинського розстрілу стане ложкою дьогтю напередодні ювілею Великої Перемоги». Такий собі Юрій Мухін відзначився тим, що впродовж багатьох років у своїх книгах повністю заперечує сам факт розстрілу й загибелі польських офіцерів навесні 1940 року.

Закликаю подумати над цим фактом українських експертів, журналістів і тих, хто ще сумнівається, чи варто сьогодні Україні говорити й писати про Катинь...

Олександр РАДЧУК, магістр політології, Київ

Газета ДЕНЬ