ПРАЦЯ СЛУГИ БОЖОГО МИТРОПОЛИТА КИР АНДРЕЯ НАД ОБ’ЄДНАННЯМ УКРАЇНСЬКИХ ЦЕРКОВ

Покликаний Божою ласкою та натхненний великою традицією свого народу, що дав українській Церкві таких визначних Ієрархів, якими були Митропо­лит Київський Атаназій і Лев Шептицькі та єпископи Львова Варлаам і Перемишля Атаназій, Роман Шептицький постановив піти слідами своїх предків. Він всту­пив до Чину св. Василія Великого з наміром служити своїм Церкві та народу як скромний монах.

А коли Боже Провидіння доручило йому кермо спершу Станиславівської Єпархії, а згодом – Галицької Митрополії, він одразу заявив, чому пішов на службу своїй Церкві. “Я з діда-прадіда Русин та полюбив нашу Церкву і святий наш обряд цілим серцем”. Так писав молодий (34-літній) Ієрарх до духовенства Станисла­вівської Єпархії в пастирському листі від 2 серпня 1899 року.

Основою всієї діяльності Митрополита була наука Христа. “Наука Ісуса Христа — пише Митрополит, — якою я є перейнятий сто разів більше з власного глибокого переконання, ніж з уряду, — це мій прапор і дороговказ. Мета моєї праці і цілого проводу, який даю тим, що хочуть його прийняти, є скупчити всіх під прапором Христа” (Твори, Торонто, с. 191). Зібрати, отже, всіх українців під стягом Христа — то була перша та головна мета пастирської діяльності. Консеквентно ця праця спрямована була, щоб усіх укра­їнців об’єднати в одній Христовій Церкві.

Для Митрополита слова Христа, щоб “було одно стадо і один пастир”, чи сло­ва молитви Христа перед страстями: “Не про сих тільки молю, але й про тих, що задля їх слова увірять в Мене, щоби всі були одно, як Ти, Отче, в Мені і Я в Тобі, щоби і вони одно були в нас, щоб світ увірив, що Ти мене післав”, — то були слова Бога живого, слова Того, що сказав: “Небо і земля минуться, а слова мої не минуться, доки не буде сповнене все, що написане”.

Глибокий розум і свята душа Митрополита Кир Андрея так розуміла слова свя­того Письма, як тільки розуміли Апостоли та великі Учителі Церкви. Тому, чита­ючи що-небудь, що Митрополит писав, відчуваємо, що їх писала особа, якій було дано розуміти Божі Правди більше, ніж навіть високоосвіченій теологічно людині, бо на них помітно печать Святого Духа.

До праці над об’єднанням Митрополит готувався глибокими студіями. Уже за студентських часів він відбув подорож в Україну, щоби, як пише о. Ректор Йосиф Сліпий, “пізнати краще терен унії”.

Молодий Шептицький 1 листопада 1887 року приїхав до Києва. Тут позна­йомився з українською громадою, бував на її зборах, відвідав також провідника українського руху проф. Володимира Антоновича, який на пам’ятку подарував йому “Историческія пісни малорускаго народа” з поясненнями Антоновича та Драгоманова з власноручною дедикацією: “Шановному пану Роману Шептицькому від В.Антоновича на пам’ять”.
Київ — “Матір руських городів” — справив на молодого Романа велике враження (про це він згадував, коли жандарми везли його заарештованого в 1914 році в Києві). З Києва поїхав до Москви, де познайомився з відомим філософом Соловйовим, який, як відомо, був прихильником об’єднання церков і сам став католиком (1896) та помер як католик (1900).

Подорож в Україну за студентських часів утвердила Романа Шептицького в тому, щоби повернутися до рідного народу, звідки походили його предки. Коли обійняв, за благословенням великого Папи Льва XIII, спершу єпископський престол (1899) у Станиславові, а по році — митрополичий у Львові, одразу почав готуватися до праці над церковним об’єднанням.

Треба тут згадати, що Папа Лев XIII сам мав великі унійні плани, в тому числі і щодо української Церкви, відомої тоді як Греко-Католицька. А саме: Па­па Лев XIII у році 1888-му планував створити український патріархат у Львові, до якого мали належати, крім галицьких єпархій, також пряшівська й ужгородська на Закарпатті. І лише спротив мадярського примаса Кардинала Шимора перешкодив реалізації цього плану історичної ваги.

Митрополит Андрей знав про цей план Риму. Уже з благословення Папи Пія X їздив удруге до Росії в 1907 р. й там започаткував організацію Російської Католицької Церкви.
Після повернення з Росії Митрополит планував заснувати у Львові високу шко­лу, в якій мали студіювати майбутні робітники об’єднання. На жаль, цей задум не здійснився через спротив польської ієрархії.

З нагоди тисяча п’ятсотої річниці смерті св. Івана Золотоустого Митрополит видає в 1907 році Послання п. н. “Зближаються часи”, в якому пише про справи унійні. Митрополит пише: “Свідомий своїх обов'язків, я не залишив і не залишаю робити все, що лиш в моїх силах, щоби зблизити хвилю вислухання наших моли­тов”. В іншому місці Митрополит пише: “Унія свята — це діло не поляків, це діло, здобуте трудом, працею, жертвами і мученицькою кров’ю наших дідів і прадідів”. В Архиєпархіяльних Відомостях за січень 1909 р. Митрополит установлює в першу неділю кожного місяця молитви задля об’єднання. Водночас Митрополит здає собі справу, що це справа нелегка: “Справа та є, очевидно, труд­на, — пише Митрополит, — і великого милосердя і ласки Божої вимагає, і про то передовсім ревних і многих молитов на тую інтенцію треба” (АЕВ, Львів, 1909, с. 11).

У праці над об’єднанням Митрополит був свідомий того, що в тій справі потріб­ні відповідно підготовлені кадри духовенства. Тому вже в Посланні з нагоди річни­ці смерти св. Івана Золотоустого Митрополит писав: “Видати тому з-поміж себе богословів-спеціялістів, котрі мали б науково працювати в ділі усунення схизми, є важною задачею нашого духовенства” (Богословія, 1926, с. 129).

Підготовка робітників для справи об’єднання

Маючи на увазі те, що для справи об’єднання потрібні належно підготовлені робітники, Митрополит прагнув організувати відповідні інституції для цієї вели­кої мети.
Однією з таких інституцій була Богословська Академія у Львові, яку Митро­полит заснував у 1928 році.

В Ерекційній Грамоті Митрополит пише: “У нинішні часи важкі, коли наш нарід упав знеможений у нерівній боротьбі за своє повне життя, а отець тьми — диявол, на нашій, св. Андреєм благословленій землі, засіває повними жменями свій кукіль блуду і безбожництва, постановили ми піти за прикладом наших світ­лих попередників та оснувати в нашім городі Львові високу школу католицької науки нашого восточного обряду, як окрему правну особу Греко-Католицьку Бо­гословську Академію, як найпевнішу підвалину духового відродження нашого Народу та приготування нашої св. Церкви до сповнення великої грядучої місії у Хрис­товому винограднику на Українській Землі та серед народів Східньої Європи, спрагнених Божої Правди… Маючи великі речі на увазі — поручаємо в мурах Академії пильно досліджувати богословію, право та богослужбу Святої Восточної Церкви з часів перед роздором та основно просліджувати відхилення східніх християн від Католицької Церкви після нещасного роздору. Зокрема поручаємо відкривати та виучувати минуле Церкви Українського Народу та щирі змагання наших батьків до святої єдности, для якої вони не жаліли і своєї крови” (Гр. Кат. Бог. Академія у Львові в другому трьохліттю існування 1931-1934, с. 9-10).

Про ці завдання, створеної ним інституції говорив Митрополит іще детальні­ше у промові на відкритті Академії 6 жовтня 1929 року.

Уже саме розташування нашого краю вчинило нас посередниками між Сходом і Заходом, тому Митрополит говорив на відкритті Академії: “То завдання посеред­ника, як слід сповнене, може мати велике значення для тих двох відмінних куль­тур, які на нашій землі, в наших установах і в наших душах зливаються і лучаться в одну... Завданням богословії є відповісти на ті питання та оборонити систему, з якою від трьох соток літ працюємо над тим ділом загального значення в Церкві. Ми мусимо передовсім то діло до дна пізнати, пізнати його сторони і помилки, яких ми могли допуститися”.

Справу унійної праці Митрополит вважав корисною не тільки для українсько­го народу, про що буде мова ще далі, але також і з погляду вселюдського, бо, як казав Митрополит, є для українського народу “єдиною нагодою сповнити важне і спасенне діло для цілого людства” (там само).

Ми знаємо, що на нашому народі хотіли збити собі капітал наші сусіди захід­ні й також проводили т. зв. унійну акцію, яка, проте, була відразу приречена на не­вдачу. До праці, як нам відомо, на теренах земель, які колись були під Росією, і де Католицьку Українську та Білоруську Церкву ліквідували жандарми, україн­ські католицькі священики з Галичини не мали доступу.

Свої глибокі думки про справу об’єднання Митрополит висловив під час Унійного З’їзду, який відбувся у Львові в Богословській Академії у грудні 1936 p. з наго­ди 300-ої річниці смерті великого подвижника унії Митрополита Рутського. З’їзд влаштувало за благословенням Митрополита Богословське Наукове Товариство, що його очолював о. Ректор Йосиф Сліпий.

Подаючи рації, задля яких такий З’їзд відбувається, Митрополит казав, що З’їзд є найвідповіднішим засобом для студіювання проблеми. Такий З’їзд не мав на меті обговорювати актуальну працю над об’єднанням, а тільки “те­оретичне пізнання усього, що до справи об’єднання належить...” “Одного хочемо, — казав Митрополит, — теоретично студіювати справу… Для нас і для справи святого з’єдинення, — казав на відкритті З’їзду, — є важніше це взаємне приближен­ия католиків і східніх нез’єдинених, до якого стремимо через теоретичні студії, чим актуальна праця і актуальне прилучення нез’єдинених. Тим то ми засадничо різнимося від тих апостолів Унії, які мріють про навернення нез’єдинених до “пов­ної віри католиків”, цебто до католицької віри й до латинського обряду” (“Унійний З’їзд”, с. 19).

Для тих теоретичних студій Митрополит збирав по змозі всю літературу. Ці цінні Збірки Митрополит передав до Унійного Інституту, який заснував уже перед самою Другою світовою війною.

На відкриття цього Унійного Інституту Церковного З’єдинення імени Митро­полита Рутського Слуга Божий прислав привітання, в якому було так сказано: “Ми, східні християни, дали основу зорганізованій християнській Церкві. Ми, а не Захід, видали тих Вітців Церкви, що породили церковну організацію. Захід перей­няв від нас, східніх християн, не тільки християнську філософію, але також хрис­тиянську практику, як монаше життя. На це ми горді, що і ми, українці, є части­ною тої саме східньої Церкви”.

Ерекційний розпорядок заснування Українського Католицького Інституту Цер­ковного З’єдинення ім. Митр. Рутського видав Митрополит із датою 17 лютого 1939 року. Тут було сказано: “Боже Провидіння вложило на український на­рід, а в першій мірі на Українців-католиків, велике завдання привести нез’єдине­них братів до єдности з Вселенською Католицькою Церквою. Це завдання мають сповнити тільки члени навчаючої Церкви, але всі її діти — ділами й молитвами” (Мета, ч. 11/408, 19 березня 1939).
Установчі збори Унійного Інституту відбулися напередодні Другої світової війни, 10 червня 1939 року.

Президентом Інституту Митрополит іменував Ігумена Студитів о. Климентія Шептицького, а до управи належали ще відпоручники Гр. Кат. Єпископських Ординаріятів. До управи входили також шість членів за вибором загальних зборів, а крім того — по одному делегату від Гр. Кат. Богословської Академії, Чинів св. Василія Великого, Найсв. Ізбавителя (Редемптористів) і Студитського Уставу. По парохіях мали бути організовані “Братства Апостольства Церковного З’єдине­ння”. На жаль, ця установа не змогла вже розгорнути свою діяльність через вибух Другої світової війни.

І ще одну інституцію хотів створити для студій проблем роз’єднаної, а колись єдиної української Церкви, а саме: Церковно-Археографічну Комісію. Обидві ці останні інституції мало знані нашому загалу, бо їхній діяльності перешкодили воєнні дії, які почалися 1 вересня 1939 року, а закінчилися ліквідацією нашої Церкви більшовицьким режимом.

Генеза заснування Церковно-Археографічної Комісії така: з повторною окупа­цією більшовиками східних українських земель у pp. 1942-44 багато українських учених зі Східної України прибули до Львова, а між ними проф. Олександер Оглоблин. Він відвідав, як багато інших, Митрополита Кир Андрея, і в розмові з ним Митропо­лит порушив справу написання історії Церкви українського народу об’єктивно, на основі доступних джерел. Митрополит давав до диспозиції свої багаті Архіви, які він збирав протягом цілого життя, і збірки, які вже містились у Студіоні.

Проф. Оглоблин радо привітав думку Митрополита, уклав навіть тимчасо­вий Статут-Записку. Перше зібрання членів Комісії відбулося 14 березня 1944 року. До цієї Комісії були запрошені науковці-богослови й історики обох вірови­знань. Усі були згідні з планами Митрополита, однак реальної праці не можна було вести, бо 22 липня 1944 року більшовики вже окупували Львів.

Праця цієї Комісії була відновлена вже на терені Німеччини під патронатом спершу о. Візитатора Миколая Вояковського, а згодом — Архиєпископа Івана Бучка. Головою Комісії був спершу о. д-р Йосафат Скрутень, ЧСВВ, заступником — проф. Олександер Оглоблин, секретарем — д-р Василь Ленцик. Згодом головування перебрав ректор д-р Іван Мірчук, заступник і секретар залишилися ті самі. Комісія провела цілий ряд цікавих засідань, а результатом праць Комісії було кілька надрукованих праць на тему “Москва — Третій Рим” під різними аспектами. З виїздом більшості членів за океан Комісія перестала існувати, а протоколи її я переслав до Архиєп. Бучка.

Ця Комісія мала справді екуменічний характер, її членами були православні, католики і навіть один протестант (Ганс Кох).

Організація чинів

Для унійної праці найкраще надаються Чини, які зберігали би суто східні тра­диції та український дух у Церкві.

Таким чином, вважав Митрополит, може бути старовинний Чин св. Теодора Студита. Тому на зламі 1903/4 рр. Митрополит заснував цей чин (т. зв. Скнилівська Лавра). Уже в році 1905-му Студити одержали Типікон, тобто правила. У році 1919-му Митрополит видав “Унівський Устав”, у якому виразно йдеться про унійні стада овець, які не з тої вівчарні, а яких треба привести, щоби були одне стадо й один пастир, говориться в цьому Уставі, всі праці будуть звернені до діла злуки необ’єднаних Східних зі св. Римською Столицею. “Нехай буде метою братів усіми трудами унію сю підготовити або осягнути, не устаючи рівночасно горячо о се Бога просити, в усіх молитвах, жертвах і наміреннях”. Бажанням Митрополита було, щоб “Велика чернеча родина, на такій широкій підставі основана, могла стати для східніх нез’єдинених ченців взором давнього монашества і потягати в той спосіб до церковної єдности тих, що мають правдивого монашого духа” (Богословія, 1926, с. 157-158).

Другим Чином, що його спровадив зі Заходу Митрополит Кир Андрей, був Чин Редемптористів, котрі прийняли східний обряд і дуже успішно працювали для нашої Церкви. Вони, вивчивши швидко українську мову та наш обряд, стали улюбле­ними душпастирями нашого населення не тільки в Галичині, але також на Воли­ні, Підляшші та Поліссі. Спершу голландці чи бельгійці, а згодом, виховавши з українців поважне число видатних місіонерів, вони здобули собі пошану серед ши­роких мас українських вірних. Такі імена, як о. Схрейверс, Ван де Мале, Де Вохт із чужинців, а з наших — єпископи Чарнецький і Величковський, Ієрархи УКЦ в Україні Митрополит Володимир Стернюк і єп. Филимон Курчаба (обидва — Редемптористи) і багато тих, чиї імена не відомі чи не можна ще проголошувати, — це сповідники віри. А на еміграції, чи радше на нових міс­цях поселення, Митрополит Максим Германюк, єп. Володимир Маланчук, єп. Ми­хайло Гринчишин — це сини Чину св. Ізбавителя, початок якому дав Слуга Божий Митрополит Кир Андрей.

З нагоди іменування єп. Миколая Чарнецького Апостольським Візитатором для Волині, Підляшшя та Полісся Слуга Божий видав Пастирського Листа п. н. “Про обрядові справи” з датою 13 квітня 1931 р.

У вступі до цього послання Митрополит пише: “Дві преважні події у розвою нашої Церкви, які зайшли в останніх часах, приневолюють нас забрати голос у справі, яка не лише мусить у високому степені займати всіх священиків нашої Провінції, але від правильного поставлення залежить ціла будуччина нашого об­ряду і ціла праця, яку за поміччю Божої Благодати будемо могти сповнити в ділі повороту наших відлучених братів на лоно святої Католицької Церкви”. Першою подією вважає Митрополит призначения о. Миколая Чарнецького Апостольським Візитатором для згаданих частин нашої землі. Митрополит вважає, що тим Апостольська Столиця хоче мати безпосередній вплив на справи унійної акції в Поль­щі, й це дає нам надію, — пише Митрополит, — “що справа св. Унії буде через Апос­тольський Престіл так поставлена і розв’язана, як цього вимагає добро нашої Цер­кви і нашого Народу” (Послання “Про обрядові справи”, с. 3).
Другою важливою справою є, як пише Митрополит, те, “що в Римі признали за доцільне заховувати східній обряд у цілості поза границями Галичини, а га­лицьку обрядову форму узнали вузькою і невідповідною до праці між православ­ними”.

При тій нагоді Митрополит застерігає, що “нам треба вірно заховувати всі наші давні передання обрядові і церковні. Це не значить, щоби ми мали приймати якісь незнані і чужі нам обряди Російської Православної Церкви. Але коли між нашими старими і давніми переданнями находяться деякі звичаї, які заховалися і в синодальній церкві, то це не може бути для нас причиною, щоби ці наші давні звичаї занедбувати… І до нашого народу не можемо йти з програмою легковаження або висміювання всього, що рідне, що наше, що східне, що нам питоме, що нам батьки передали, бо таким представленням річи зробимо їм Правду Хрис­тової науки зненавидженою”.

У цьому Посланні Митрополит Кир Андрей дає дуже цінні вказівки як чинити, щоби здійснити слова Христа, “щоб усі були одно”.

Перша річ, каже Митрополит, щоби їх до Католицької Церкви наблизити, “є допровадити їх до того, щоби зрозуміли, що не треба їм нічого змінити зі своїх церковних чи обрядових чи національних традицій та звичаїв, що можуть стати католиками, заховуючи у всім свої обряди так, як їх досі заховували без ніяких змін” (там само, с. 6).
Водночас Митрополит зазначає, що не треба занадто привертати увагу до дрібничкових практик, бо тоді будемо схожі на того царського батюшку, котрий твер­див, що широкі рукави його ряси мають “доґматичеськоє значеніє”.
Митрополит зазначає, що у справах найважливішою є вселенська віра, а не друго­рядні речі.

Ставлення Митрополита Кир Андрея до Православних Братів на практиці

Митрополит Андрей як справжній Апостол Церковного Об’єднання ішов до­рогою, вказаною Христом Спасителем, який заснував одну Церкву та дав її Керма­нича в особі св. Апостола Петра і його наступників. Так само, як Христос любив свій рідний Єрусалим, Митрополит Андрей любив свій рідний нарід. Він бажав йому щастя вічного та дочасного, і це дочасне щастя він бачив у релігійній єдності.

Митрополит на практиці дотримувався заповіді любови до ближнього, і то в най­кращому значенні того слова.

Коли український народ позбувся вікової неволі, тоді Митрополит, щойно звільнений із царського ув’язнення, пише до Національної Ради в Петербурзі листа тако­го змісту:
“Браття! Великою радістю переповнена моя душа і не в силі повздержатися від сього, щоб кількома словами не звернутись до Вас у сій історичній хвилі. По Божому Провидінню упали кайдани, в які століттями був закутий наш український нарід, і зірвано колодку з його уст. З обновленим життям цілої Росії оживає і наш нарід, і сього оживлення нашого ви не тільки свідками, але й самі одні з перших піонерів і творців. Честь Вам за се і вдячність від усіх грядучих поколінь!

... Вірте мені, що не півтретя року заточення і тюрми, але ціле життя просидів би радо в тюрмі, щоби тільки побачити свій нарід свобідним, вільним. Я щасли­вий, що дочекався сеї хвилі і у щирій тихій молитві склонив я голову перед непрослідимими дорогами Божого Провидіння.

Моя радість не мала границь, коли я побачив при моїм приїзді в Петроград поважну петроградську громаду, яка вийшла повитати мене на дворець. Знаю, що овації не так відносилися до моєї особи, як радше до цілого українського народу в Галичині, чим Ви публічно задокументували нероздільну нашу єдність національ­ну, як найтіснішу зв’язь, і братню уважливість, одні і ті самі стремління до самови­значення, розвою і піднесення нашої національної культури.

Я вдячний Вам за се, а се тим більше, що бачив не тільки представників української інтелігенції, але й українського люду, який у своїй сердечності, через своїх представників, побажав мене відвезти до мого тимчасового приміщення, їм я дуже, дуже вдячний, бо сим наглядно показали, що й границі не розірвуть душі нашого доброго українського народу і нашого національного єднання. Ся єдність наша є найкращою запорукою величної будучности, на яку сміло можемо глядіти вперед і до якої ми всі українці підемо разом у культурній нашій праці. Організуй­мось на всіх полях. Скоординуймо наші народні сили. До праці вперед, а наше, національне життя запевнене, і Бог нам поблагословить.

Як єпископ-душпастир, якого обов'язком є праця для вічного і дочасного до­бра свого народу, я все молився за нашу Україну, за наш український нарід; у сій хвилі звертаю мої молитви до Бога і прошу о Його благословенство для прадідної нашої землі, для українського народу, для всіх наших організацій, для нашої пра­ці, для Ваших родин і для кожного з вас зокрема.

Боже, Україну Спаси!

Андрей Шептицький, Митрополит Галицький”

Я свідомо навів цей чудовий лист Слуги Божого — свідоцтво Його великої любові до всього українського народу. Лист був писаний до братів пра­вославних (його подає О.Лотоцький у III томі “Сторінок Минулого”, с. 579-580). Не дивно, що загал українського народу ставився до цього Апостола братньої любови з такою ж любов’ю та пошаною.

Щоправда, коли Митрополит приїхав до Києва, то деякі наші провідники, затруєні чадом фальшивого соціалізму, не хотіли навіть, аби Митрополит узяв участь у засіданні Центральної Ради, зате коли Митрополит з’явився на з’їзді кооператорів Київщини, то, як пише у своїх споминах Дмитро Дорошенко, “сотні людей, здебільша селяни, членів сільських кооперативів, як один муж підвелися з своїх місць, коли появився в залі з’їзду Митрополит, зробили йому сердечну овацію, віддали шанобу як духовній особі і вітали щирими, сердечними промовами… Мені оповідали, — пише Дорошенко, — що Митрополит був дуже задоволений цею зустріч­чю” (Богословія, 1926, с. 65). Маси українського народу відчули, що мають у себе справжнього наслідника Христових Апостолів.

Митрополит свою християнську любов до братів православних виявляв на кожному кроці не словами, а ділами.

Коли Україна опинилася під більшовицькою окупацією і багато визначних діячів мусило покинути рідні сторони, тоді багато з них знайшло опіку під крила­ми нашого Святоюрського Святця. Між ними був і проф. Іван Огієнко, якого два роки утримував Митрополит, поки той не одержав професуру у Варшаві. Проф. Огієнко, як відомо, став Єпископом Холма, а на еміграції — Митрополитом у Вінніпегу як Іларіон. Свої погляди на церковні справи він змінював разом зі зміною свого становища.

Слуга Божий Митрополит виявив братню любов до православних братів у 1938 році, коли польський уряд нищив православні храми на Холмщині, По­ліссі та Підляшші. Близько 186 церков було тоді знищено. І тоді лише наш Мит­рополит своїм посланням від 2 серпня, 1936 pоку виступив в обороні православ­них братів.

Ось деякі уривки з того історичного Послання:

“Потрясаючі події останніх мі­сяців на Холмщині змушують мене прилюдно станути в обороні переслідуваних наших братів, нез’єдинених православних християн Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся, та завізвати Вас до молитви за них і до діл покути, щоб виєднати з неба Боже милосердя.

Православна Церква покрита жалобою... Ціле православне населення Польщі затривожене. Населення Холмщини зранене у найсвятіших і найблагородніших почуваннях. А всі з’єдинені з Вселенською Церквою восточні боліють над ударом, завданим самому ділу з’єдинення...

Ми болюче мусимо відчувати всі терпіння наших братів, а антихристиянські поступки мусимо нап’ятнувати. Нищення церков у місцевостях, де церква потріб­на народові, заборона відправи церковних Богослужень і карання за молитву му­симо вважати за факти релігійного переслідування...”

Це відважне Послання було конфісковане, та воно розійшлось у відписах (такий рукописний відпис зберігся й у мене до нинішнього дня).

Митрополит не обмежився Посланням. Очевидці (про це реферували посли до польського парламенту Скрипник і д-р Степан Баран) надали Митрополитові матеріали, а Митрополит передав усі документи до Апостоль­ської Столиці через одного американського редемпториста. Відтак Ватикан улаштував демарш польському уряду, і Польща мусила зупинити це варварське ни­щення Божих храмів.

Усе православне населення було вдячне Слузі Божому Кир Андреєві за цю оборону, включно з Митрополитом Діонізієм Велединським, який не мав відваги прилюдно виступити в обороні своєї Церкви.

Ідея церковної єдності в Українському Народі дуже ожила, коли українські землі на якийсь час опинилися під одним режимом, спершу — Совєтської Росії, а згодом — під окупацією Німеччини.

Цю нагоду хотів використати Митрополит для поширення ідей братньої любові між двома гілками одного народу, які сотні літ були розділені кор­донами. Головно йшлося Митрополитові про зближення між двома віросповіданнями, про дискусію, обов’язково спокійну, на ці теми.

Митрополит слушно зазначав, що “така дискусія є тим більше потрібна, що наші браття з Волині, Холмщини і Підляшшя та з Великої України були від півто­ра століття відділені від нас політичними кордонами і знали нас тільки з того, що про нас писали російські церковні письменники. А ми не мали ніколи змоги від­повідати на роблені нам закиди. Наші браття не мали змоги читати нашої оборо­ни. Тепер щойно перший раз від сотки літ можемо відповісти на зділані нам заки­ди” (Письма, ч. II., Йорктон, 1969, с. 334).
Митрополит у час німецької окупації звертався у справі порозуміння до пра­вославних Архиєреїв і православної інтелігенції, але відповіді були негативні. Митрополит із жалем писав: “Відповіді випали такі негативні, що лише з доброю волею можна доглянути гадки, що все-таки бодай якесь порозуміння можливе” (Письма ІІ, Послання, т. П, с. 334).

А Митрополитові залежало на тому, адже, як писав наш Святець, “одиноким моїм наміром було і є сповнити те, що уважаю за обов’язок кожного українського патріота, а цим обов’язком є зробити все, що можливе, аби причинитися, бодай в деяких справах, до порозуміння між різними українськими віросповіданнями”. В іншому місці, малюючи перспективи примирення й евентуального створення патріархату, Слуга Божий писав: “На такому поширенні скористає весь народ... При відновленні Київської Митрополії та при майбутньому, дасть Бог, піднесенні Київського Престолу до достоїнства патріярхату, ми ж будемо підпорядковані цьому патріярхові, коли це цей патріярх визнає владу Вселенського Архиєрея, а цим патріярхом буде хтось з їхніх єпископів (православних), а не наших. А здобудуть передусім те, що принесуть українському народові ту єдність, якої йому тепер треба і без якої легко буде його паразитам ще довго над ним панувати... В Церковній єдності будемо мати не тільки силу, але й приклад, як повинна виглядати націо­нальна єдність. З будови одної, святої, Вселенської, Апостольської Церкви будемо могти вчитися і досвідчати, яка повинна бути суверенна провідна могутня єдність українського народу”.

Митрополит сам застерігає, що він не є кандидатом на патріарха, хоча, якби така можливість з’явилася за його життя, він був найдостойнішим кандидатом на таке становище.

Митрополит передовсім переймався поділом нашого народу і сильно вірив, що “Ді­ло з’єдинення з Божою справою і відповідає бажанням самого Спасителя і Бога Ісуса Христа”. А для українців, як висловлювався неодноразово Митрополит, має особливе значення.

“Мало який нарід так поділений в релігійному житті, як наш народ...” Тож з глибини свого шляхетного серця Митрополит писав: “Чи ж любов до Батьківщи­ни, спільне добро і спільний інтерес цього нашого так бідного і поневоленого від кількох століть народу не буде в нас сильнішою від цих усіх спорів?”

Якщо хочемо всенаціональної Хати-Держави бажанням глибоким і щирим, як­що та воля не є тільки фразою, ілюзією, то вона мусить проявлятися діяннями, й ті діяння мусять вести до єдності...

“Кожний, кому тільки добро України лежить на серці, мусить уважати за свій обов’язок цілою працею життя причинитися до множення елементів єдности, і до усування елементів роздору”.

“Думаю, — писав Слуга Божий Кир Андрей, — що кожний український патріот повинен зробити все, що може, до здійснення релігійної єдности”.

“Роз’єднання Церков і ті внутрішні роздори спричинили в нашому народі і те історичне нещастя, що з обох сторін ми тратили тисячі вірних, які покидали нас і ставали чужими для нашого обряду та народности й віри. Те історичне нещастя українського народу спричиняє, що з’єдинення Церков є неначе потребою нашо­го народу та одиноким його спасінням. З’єдинене з Вселенською Церквою україн­ське благочестя, відмежовуючи нас від сусідів від заходу і сходу, є — на нашу думку, оперте на історичному досвіді — одинокою формою релігійного буття, яке нам може запевнити свобідний розвій нашої релігійної та національної культури і встерегти нас від внутрішніх роздорів та домашньої братовбивчої війни”.

Оце ті золоті думки-дороговкази, які нам полишив наш рідний Отець Церкви, Слуга Божий Кир Андрей Второзваний.
Др. Василь Ленцик

www.sheptytsky.ugcc.org.ua